√оловна Ў ≤Ћ№Ќј ѕ–ќ√–јћј «апах кропу. ™вген √уцало

Ќе все те забулось, що було змалку. ѕригадую, €к б≥л€ церкви, на €ку богом≥льн≥ баби обернули звичайну с≥льську хату, почепили на поперечц≥ пом≥ж двох стовп≥в тракторне колесо зам≥сть дзвона. ѕригадую, €к ще малими д≥тлахами по синьо-рипучих сн≥гах ходили кол€дувати, ≥ нам виносили спечен≥ з мел€си та цукру г≥ркуват≥ солодощ≥, або пир≥жки з печеними бур€ками, або ж просто спускали собаку з цепу. ѕригадую, €к ранньоњ весни, темного, принишклого вечора, поверталис€ з церкви ж≥нки з запаленими св≥чками; ховали кволе св≥тло за тинками долоней, за крайками хусток, обер≥гали в≥д подуву в≥терц€, од власного диханн€, намагаючись донести запален≥ св≥чки аж додому, й ц≥каво було дивитись на рухлив≥ ц€тки вогню, на тремт€ч≥ його €зички, €к≥, коливаючись, щось безмовно розпов≥дали й дороз≥, й деревам, ≥ чорному небу, Ч ≥ все њх, мабуть, розум≥ло, бо ж слухало заворожено. ¬арто мен≥ зараз заплющити оч≥ Ч й зринаЇ перед внутр≥шн≥м зором оте рухоме й бл≥де суз≥р'€ св≥чок, ≥ ледь-ледь осв≥тлюван≥ раптовими спалахами обличч€ ж≥нок, зосереджен≥, врочист≥ й тих≥, ≥ € вловлюю, €к пахне мокрою землею, €к у нос≥ ≥ в горл≥ лоскоче духом вербового пуху, недавно одлет≥лим дощем ≥ ще чимось таким, чого й не можна назвати. ѕригадую, €к ми, д≥ти, зламували на ≤вана  упала гильце, прикрашали його стр≥чками, стружками, паперовими кв≥тами, €к ходили з тим гильцем по вулиц≥, сп≥вали п≥сень тремт€чими голосами, а пот≥м, уже п≥зн≥ше, розламували те гильце, прикривали ним гр€дку ог≥рк≥в, щоб добре цв≥ли, щоб добре родили, щоб було не посушливе л≥то.

¬ранц≥ виходили на город, ≥ те поламане гильце з паперовими прикрасами, вже з≥в'€ле, похнюплено лежало на гр€дц≥, а з молодого гудинн€ усм≥шливо визирали жовт≥ кв≥точки. ≤ ставало на душ≥ так, наче не було вчорашнього ≤вана  упала, наче не було тих вечорово-прот€жних п≥сень, не було зворушливо-млосного нитт€ в серц€х ≥ ще багато чого не було...

√ород б≥л€ хати.

÷в≥туть сон€шники. ќзвучен≥ бджолами, вони чомусь схож≥ дл€ мене на кругл≥ кобзи, €к≥ земл€ п≥дн€ла з≥ свого лона на високих живих стеблах. ∆иве т≥ло кобз, пахуче, припорошене жовтим пилом, проросле пелюстками, Ч св≥титьс€ й золот≥Ї, щось промовл€Ї своЇю широкою, незгасаючою усм≥шкою. —к≥льки того см≥ху на город≥ Ч вс≥ сон€шники см≥ютьс€, весел≥, але водночас по-доброму замислен≥, кожен щось хоче сказати тоб≥, т≥льки п≥д≥йди до нього.

 оли заходить сонце, то й сон€шники вечор≥ють, поступово смеркають, поноч≥ють-поноч≥ють. ≤ вже того см≥ху не видно й не чути на город≥, ≥ вже затихають жив≥ кобзи, або ж ≥ зовс≥м позамовкали. —то€ть на меж≥, помiж гр€дками, пом≥ж картоплею та кукурудзою не розсудлив≥ й при€зн≥ св≥тильники, а похмур≥ кв≥ти смутку й темр€ви. —то€ть мовчки, думають про своЇ, ≥ в њхньому заглибленому думанн≥ й мовчанн≥ вловлюЇтьс€ щось чуже. ѕереборюючи легкий острах у груд€х, обережно ступаючи по принишкл≥й земл≥, наближаЇшс€ до першого-л≥пшого сон€шника, прост€гаЇш руку, повертаЇш його бл≥де обличч€ до свого Ч ≥ вражено й трохи безпорадно в≥дпов≥даЇш усм≥шкою на потемн≥лу, на пригаслу усм≥шку сон€шника, на його широкий ≥ €кийсь наче аж док≥рливий погл€д.

√арбузи в'ютьс€ пом≥ж картоплею, спинаютьс€ на вишн≥, перелаз€ть через тин, вони, прикр≥пившись ч≥пкими своњми вусиками, просочуютьс€, пробиваютьс€ скр≥зь, де т≥льки можуть знайти краплину сонц€. «авойований прост≥р вони в≥дзначають високим, з≥рчастим цв≥том, ц≥лими вогн€ними суз≥р'€ми, €к≥ палахкот€ть пом≥ж кущами картопл≥, €к≥ завз€то здираютьс€ на тини, на кущ≥, €к≥ перелаз€ть через рови, з нањвною безтурботн≥стю вискакуючи на виг≥н, на стежку, на дорогу, розцв≥тають ≥ там, нашорошуючи навс≥б≥ч своњ чутлив≥ струни-вусики, аж поки њхню дов≥рлив≥сть розтопче в пилюц≥ людська нога, або ж худоба, або ж перењде колесо воза чи велосипеда. “ак зак≥нчуютьс€ майже вс≥ вилазки гарбуз≥в за меж≥ городу, але це њх не л€каЇ, не зупин€Ї, Ч ≥ х≥ба тут в≥дмовиш городн≥й рослин≥ у вроджен≥й в≥дваз≥!..

≤ €к молоде з≥тханн€ земл≥, €к рожевий подих ранку, сто€ть на тонких п≥дсв≥чниках тремт€ч≥ маки. ƒесь у зелен≥й, бурхлив≥й гущ≥ городу, або на окрем≥й гр€дц≥, або поп≥д смарагдовою латкою бур€к≥в вони поп≥дставл€ли своњ рум'€н≥ чашечки, складен≥ з пелюсток, шпарким промен€м, ловл€ть њх, хочуть нац≥дити по в≥нц€, Ч та хитнетьс€ одна пелюстка, гойднетьс€ друга, ≥ вже розтеклос€, вилилос€ сон€чне тепло, ≥ вже знову треба стати непорушне, обережно п≥дставл€ти рум'€н≥ чашечки, чекати Ч наллЇ сонце свого тепла чи не наллЇ.

ѕ≥д≥йдеш до мак≥в, довго сто€тимеш, здивований њхньою чистотою й непорочн≥стю, милуватимешс€ з цнотливост≥ њхнього блиску, ≥ ще тод≥, дитиною, не пор≥вн€Їш њх н≥ з своњм власним житт€м, н≥ свого житт€ не пор≥вн€Їш ≥з њхн≥м цв≥т≥нн€м, Ч це пор≥вн€нн€ прийде п≥зн≥ше, коли вже т≥ маки бачитимеш у спогадах, коли намагатимешс€ в≥дновити у пам'€т≥ њхн≥й ранково-рос€ний запах Ч ≥ не зможеш.

≤ у€виш тод≥ своЇ дитинство великою кв≥ткою маку, €ка щойно-щойно визвол€Ї своњ пелюстки з тугого бубл€ха, нашорошуЇ њх, розкр≥пачуЇ й випростуЇ, у€виш десь посеред городу, в оточенн≥ в'юнкоњ квасол≥, що пнетьс€ по патиках, зазираючи €скравими своњми кв≥тучими очен€тами пр€м≥с≥нько в твою душу, у€виш десь на св≥танку, коли бентежне молоко туману тече без берег≥в, а у велик≥й краплин≥ роси, що з≥бралась за н≥ч м≥ж пелюстками, в≥дбиваЇтьс€ весь той щойно народжений св≥т, щойно народжений ранок, ≥ тремтить у т≥й краплин≥ його прохолода, й в≥ддзеркалюЇтьс€ невидимий в≥терець ≥ ще щось таке, чому й сл≥в не п≥дбереш.

II

ћамина пок≥йна мама...

«вали њњ  илина. Ѕула вона невеличка, висохла й тонка, наче горстка конопель, вит≥пана на терниц≥. Ќа темному њњ обличч≥ житт€ зоставило зморшкувате своЇ письмо, в очах випалило живий дух, ≥ вони були схож≥ на дв≥ бездонн≥ криниц≥. Ќа руках щоденна робота повирубувала борозни, репан≥ розсипища мозол≥в. ¬арила вона дуже смачний борщ, €кий ум≥ла так затовкувати салом та засмачувати сметаною, що в≥д нього не можна було од≥рватись.  илина завжди стежила, щоб њли спок≥йно, не посп≥шали, щоб п≥д ложку п≥дставл€ли кусень хл≥ба, щоб ≥з миски не вигр≥бали гущу, не виловлювали м'€са, щоб за столом не теревенили, не крутились, не штовхалис€, а њли вдумливо розумно й г≥дно.

ƒ≥д ≤лько також був сухенький, також тоненький, €к дубова жердка, на €ку од€гли полотн€ну сорочку навипуск та п≥дперезали по€сом. Ѕув у д≥да рудуватий в≥хтик бороди, були кощав≥ кулаки, був тютюн, €кий в≥н розв≥шував сушитись поп≥д хатою, було повно сухого задушливого с≥на в шоп≥, була коза, а може й дв≥, було к≥лька курей та п≥вн≥в Ч ≥, здаЇтьс€, б≥льше н≥чого не було.

Ќ≥, був у них город. Ѕабина та д≥дова хата сто€ла над шл€хом, б≥л€ сам≥с≥нького л≥су, Ч зовс≥м н≥кудишн€ хата, по в≥кна загрузла в землю, п≥дперта стовпами, щоб не розл≥злись чи не повт≥кали на вс≥ боки њњ ст≥ни, з одного боку до нењ прил€гло одне крило городу, а з другого Ч друге. Ќа кожному крил≥ росло по велик≥й груш≥, стар≥й, др≥муч≥й, груш≥ щовесни цв≥ли по-молодечому густо й пахучо, а п≥д ос≥нь ≥ восени обсипали додолу такий грушкопад цукристих дичок, що й не визбираЇш њх ус≥ й не пересушиш. “≥льки перелетить в≥тер, т≥льки одшумить дощ, €к д≥д бере коша або м≥шок ≥ йде лазити поп≥д грушами, визбирувати й вишукувати падал≥шнЇ добро пом≥ж травою, в картопл≥, на меж≥, лазить довго, а пот≥м повертаЇтьс€ до хати, перепахлий чорноземом, мокрою травою, шорстким лист€м сон€шник≥в...

Ќа кожному крил≥ городу росли кущ≥ барв≥нку. «давалось, що в≥н ≥ зимою зелен≥Ї, бо коли танули сн≥ги, то на св≥т пробивалось його цупке, зелене лист€, не змучене холодом, не скал≥чене морозом. ј коли пов≥тр€ ставало по-материнськи м'€ким та лаг≥дним, то барв≥нок зацв≥тав, зацв≥тав так, наче небо бризнуло на землю живою своЇю блакиттю, зацв≥тав так, немов дит€ч≥ оч≥ земл≥ дивились на тебе дов≥рливо. Ѕаба гн≥валась, коли зривали барв≥нковий цв≥т. ¬она взагал≥ н≥коли не могла примиритис€ з тим, що кв≥тку зривають. ’оч би €ка ц€ кв≥тка була Ч чи чорнобривц≥, чи руж≥, чи звичайн≥с≥ньк≥ калачики, чи настурц≥њ, чи л≥сов≥ дзвоники, чи ромен. “им б≥льше њњ гн≥вало, коли хтось необережно збивав на город≥ картопл€ний цв≥т, коли хтось зривав цибулю ≥з стр≥лкою, €ка згодом могла б дати нас≥нн€, коли хтось виривав усю стеблину кропу, зам≥сть нащипати др≥бного лист€. “од≥ баба чорн≥шала, погл€д ставав лихий, з≥ниц≥ ставали зеленими присками, вона бурчала про €кесь кам≥нн€ зам≥сть сердець, про чињсь хиж≥ пазури зам≥сть пальц≥в. “од≥ до баби н≥хто не п≥дступавс€, а коли вже доводилос€ звертатись, то говорили такими вибачливими, Їлейними голосами, що найтверд≥ший в≥ск м≥г розтанути, Ч т≥льки баба ще довго не танула й не в≥дходило њњ серце.

Ќав≥ть на спаса, коли, здаЇтьс€, з кв≥тами просинаЇшс€, з кв≥тами с≥даЇш за ст≥л, з кв≥тами њси €блука та груш≥, з кв≥тами св≥жовипечений хл≥б вмочаЇш у мед ≥ несеш до рота, Ч нав≥ть на спаса  илина не могла в≥дцуратись од свого св€того ставленн€ до цв≥ту.

≤ коли вона з ножем ходила поп≥д в≥кнами в≥д чорнобривц≥в до жоржин, в≥д руж до Ђкоз€тинськихї, то руки тримала так, немов уже обпеклась ≥ побоюЇтьс€, щоб зовс≥м не попалити своњ долон≥.

Ћюбила вона кожну рослину вс≥м своњм Їством, ≥, здаЇтьс€, кожна рослина в≥дпов≥дала њй такою ж любов'ю. Ќа кожному клаптику земл≥ у нењ щось родило, кожен клаптик земл≥ цв≥в ≥ плодоносив. Ѕули в нењ бур€ки кормов≥, €к≥ вона згодовувала свин≥, були бур€ки червон≥, €к≥ р≥залис€ в борщ, а були й цукров≥, котр≥ можна було спекти в гар€чому вуг≥лл≥ й з'њсти зам≥сть дел≥катесу. —≥€ла баба квасолю кругленьку й невелику, б≥лу; с≥€ла також р€беньку, од €коњ ≥ суп ≥ борщ здавалис€ немов весел≥ш≥, проте найб≥льше њй подобалась довгаста велика квасол€ Ч р€ба або ж попросту б≥ла, €ку було ≥ з стручка приЇмно вилущити, ≥ в пригорщ≥ потримати. ¬ирощувала  илина ранню редьку Ч червонобоку й веселобоку, а також ≥ п≥зню Ч чорну, схожу на чималий бур€к. Ќе вилазила вона н≥коли ≥з своњх гр€док, порпалас€ в часнику, в цибул≥, в моркв≥, в ог≥рках, у пом≥дорах.

Ќ≥ д≥д, н≥ баба кавун≥в не с≥€ли, вважаючи, що на арт≥льному баштан≥ њм прив≥льн≥ше живетьс€ й ситн≥ше, проте майже щороку не обходилось без того, щоб десь пом≥ж гр€дками не притаковилос€ к≥лька диньок, €к≥  илина й ≤лько дуже любили. якщо њх н≥хто передчасно не збавл€в, €кщо њм вдавалось достигнути, то одного сон€чного дн€ баба зривала свою дуб≥вку ≥, пропахлу землею та гудинн€м, клала на об≥дн≥й ст≥л. Ќав≥ть не на об≥дн≥й ст≥л, а на тапчан, бо њли вони завжди на тапчан≥, €кий сто€в б≥л€ печ≥. ƒ≥д кра€в диню на скибки, ≥ стар≥ њли њњ пов≥льно, смакуючи, опустивши погл€ди, але все-таки з неспод≥ваними ≥скрами в з≥ниц€х...  илина збирала нас≥нн€ й клала сушитись на п≥дв≥конн≥. ¬она завжди збирала вс€ке нас≥нн€, зерно, кор≥нн€, мак≥вки, ≥ в с≥н€х або ж у прохолодному зап≥чку в нењ було повн≥с≥нько найр≥зноман≥тн≥ших вузлик≥в, к≥льк≥сть €ких н≥коли не зменшувалась, Ч нав≥ть тод≥, коли треба було зас≥вати або засаджувати город.

 илина й ≤лько були вже стар≥, в колгосп≥ працювати не могли, хоч загадували њм на р≥зн≥ роботи аж до останн≥х њхн≥х дн≥в, зар≥бку не мали н≥€кого, то мусили все брати з городу. ѕросто дивно, €к на ньому ще могли вм≥щуватись латка жита ≥ латка конопель. Ѕез жита на город≥ прожити не можна було. ѕо-перше, завжди Ї к≥лька пуд≥в свого зерна, Ї власний хл≥б у найскрутн≥шу хвилю. ѕо-друге, стр≥ха постар≥Ї, вив≥тритьс€, зогниЇ Ч от уже €кийсь куль соломи ≥ Ї на нове пошитт€, не доведетьс€ н≥ в кого просити. ўороку перекриватимеш по латц≥, а через надц€ть л≥т, дивись, уже й вс€ хата перекрита!..

ѕ≥д ос≥нь  илина, високо закасавшись, виходила з серпом на город ≥ починала жати ту латку так, наче перед кожним колоском припадала на кол≥на. ѕеревесла скручувала не з житн≥х стебел (не вм≥ла й не хот≥ла розтринькувати бодай одну стеблинку), а з осоки, €ку нажинала за к≥лька дн≥в перед тим. —нопи зв'€зувала туг≥ й дебел≥, складала њх на стерн≥, щоб трохи п≥дсохли, а пот≥м уже св€щеннод≥€ла над полук≥пками.  оли доходило до молотьби, то д≥д ≤лько так само починав св€щеннод≥€ти. ƒ≥ставав св≥й ц≥п, перегл€дав кожну зв'€зку, кожен шматочок сириц≥, зам≥нював, що здавалось непридатним або спрацьованим. “≥к посеред двору був уже готовий, д≥д т≥льки п≥дчищав його, п≥др≥внював, Ч та все ж таки молотив не на земл≥, а на р€днах. ÷≥п п≥дн≥мав високо, проте бив не сильно, щоб ≥ солому не перетовкти, й зерно щоб далеко не розприскувалось. ѕодовгу в≥дпочивав у холодку ≥ дуже сердивс€, коли в цей час баба забувала винести йому св≥жоњ води.

√≥рко й густо пахли конопл≥. “емн≥ли; в негоду ж, розхвильован≥, поймались приглушеним блиском; стар≥ючи, вони св≥тл≥шали, наче позбувалис€ своЇњ зат€тоњ дикост≥, наче сповивала њх щоденна пост≥йна рад≥сть. Ѕ≥л€ конопель завжди було страшнувато, наче з њхнього терпкого мороку ось-ось мали повискакувати вс≥ т≥ страх≥тт€, про €к≥ ст≥льки наслухавс€ ≥ €ких так н≥коли й не бачив. ƒуже любила  илина вибирати конопл≥, дуже любила вимочувати в ставу, а пот≥м Ч бити на терниц≥. —ердито й голосисто гуркот≥в цей промисловий агрегат, змайстрований мудрими руками д≥да ≤лька, випльовував ≥з своЇњ велетенськоњ пащ≥ нењст≥вну кострицю, Ч ≥ з того гуркоту, з того клацанн€, з костричноњ хурделиц≥ народжувалось, вит≥кало, починало св≥титись невеличке пр€див'€не джерело, воно ставало все с€йлив≥шим, все чист≥шим, ≥  илина раз у раз вимахувала ним так, наче хот≥ла осв≥тити своњм рад≥сним клочч€м ≥ об≥йст€, й дорогу, ≥ все село.

—аме вона й сукала щозими, Ч ≥ дебелий, похмурий куж≥ль поволеньки-поволеньки, струмком тугоњ, аж дзв≥нкоњ нитки зб≥гав на веретено, а воно крутилось, кружл€ло, фуркало, ≥ так, здавалось, день за днем, зима за зимою, р≥к за роком накручувалось на те веретено бабине житт€, бабин≥ думки й спод≥ванн€... јле чи не найб≥льше з усього любила вона виб≥лювати полотно. Ќосила його до ставу, розстилала на прибережн≥й лепес≥, ≥ полотна спочатку були зеленкуватими, вони ще г≥рко пахли конопл€ми. јле баба ж њх вимочувала, баба ж њх била праником, баба ж њх вип≥кала на сонц≥, ≥ вони чист≥шали, вицв≥таючи в спеку, вони ставали рад≥сн≥ш≥, ≥ здавалось, з натхненною б≥лою усм≥шкою лежать у трав≥, припрошують пройти по соб≥ бабину мр≥ю, Ч ≥ вже бабина мр≥€ ступаЇ по них босими ногами, шкода т≥льки, що полотна коротк≥, що обриваютьс€ в трав≥...

III

¬се потроху дозр≥ваЇ. —початку доводитьс€ скуштувати ранньоњ редьки, пот≥м Ч цибул≥ з ол≥Їю. “ам, дивись, пом≥ж гудинн€м закрались перш≥ пуп'€нки, затуливши сором≥цьк≥ м≥сц€ своњ жовтими пл€мками з≥в'€лого цв≥ту, а вже через к≥лька дн≥в зам≥сть пуп'€нк≥в находиш м≥ж лист€м дебеленьк≥ ог≥рки, пухирчаст≥, ≥з закл€клим сивим туманцем на боках. ¬они ще зовс≥м н≥жн≥, солодкуват≥, звабливо хрумт€ть на зубах... ѕ≥сл€ першого ог≥рка щодн€ б≥гаЇш на гр€дку, нишпориш, вишукуЇш, а вони немов ≥з земл≥ л≥зуть, ≥ чим дал≥ Ч тим б≥льше, товст≥шають, уже й жовтизною котрийсь беретьс€.

ќдного разу мати виходить на город з в≥дром або з великою мискою, назбираЇ ог≥рк≥в ≥ квасить. „удов≥ л≥тн≥ малосольн≥ ог≥рки! ѕерекладен≥ в мак≥тр≥ або в горщику лист€м хрону, закладен≥ кропом, попроштрикуван≥ ножем, вони квас€тьс€, набираютьс€ м≥цност≥, Ч ≥ так≥ ж смачн≥, коли њси уперше посеред л≥та! ј особливо, коли з молодою картоплею, а особливо, коли картопл€ полита не старою, а щойно з≥браною сметаною! ¬с€ хата тод≥ просочена запахом хрону, ≥ лоскоче в н≥здр€х терпкувато-дурманний дух кропу, ≥ таке враженн€, н≥би поруч з тобою за столом сидить сама рад≥сть ≥ також ласуЇ й не може наласуватись малосольними ог≥рками.

ѕом≥дори набр€кають сонцем пов≥льно Ч йому важкувато переборювати њхню зелену та тверду вперт≥сть. ѕроте ≥ њх напоюЇ своњм теплом, проте й вони м'€кшають, займаютьс€ трохи вогнем з одного боку, пот≥м пл€ма ширшаЇ, вона вже заливаЇ весь пом≥дор, в≥н охоплений пожежею, весел≥шаЇ, посм≥хаЇтьс€ все бадьор≥ше, Ч а там уже, дивись, геть зовс≥м палахкотить, см≥Їтьс€, регочетьс€, так йому добре на гар€ч≥й л≥тн≥й гр€дц≥. ≤ п≥д кожним кущем можеш натрапити на це кругле, соковите сонечко, зриваЇш, розламуЇш Ч ≥ лежать на долон≥ дв≥ ≥скрист≥ грудочки сн≥гу, т≥льки кривав≥, т≥льки натикан≥ нас≥нн€м.

ћати збираЇ в под≥л квасолю. ќч≥ в нењ темн≥, схож≥ на дв≥ жив≥ грудочки земл≥. –уки ще молод≥, але вже закован≥ в ланцюжки жилок, €к≥ струмен€ть пульсуючою блакиттю. ≤нод≥ стручок, т≥льки до нього торкнешс€, раптово, з сухим тр≥ском вистр≥люЇ навс≥б≥ч вс≥ма своњми коричневими або пер≥стими €драми, ≥ мати згинаЇтьс€ ≥де нижче, визбируЇ.  оли пом≥ж картоплею натрапл€Ї на широкошабельне лист€ хрону, то кривитьс€, беретьс€ обома руками й вириваЇ. « хроном вона воюЇ завжди: ≥ тод≥, коли копаЇмо город, то нема йому н≥€коњ пощади, ≥ восени, коли збираЇмо урожай. ѕроте, незважаючи на цю в≥йну, хр≥н не т≥льки не зникаЇ, але й, здаЇтьс€, даЇ ще р€сн≥ш≥ сходи, а тому ми маЇмо його, синювато-м≥цного, сльозливого ≥ в будн≥ ≥ в св€то, ≥ до м'€са й до н≥чого, €к каже мати.

“епер, коли згадую мат≥р, у€вл€ю њњ здеб≥льшого на город≥. Ѕачу, €к вони з батьком навесн≥ копають Ч усе своЇ житт€ копали, бо р≥дко коли щастило виорати к≥ньми. Ѕачу, €к сад€ть вони Ч мати викопуЇ €мку, а батько кидаЇ туди картоплину з розплющеними в≥чками. Ѕачу, €к мати шаруЇ, €к п≥дгортаЇ, €к прополюЇ, прочищаЇ цибулю-с≥€нку, ≥ весь час з≥гнута, з≥гнута, н≥би клан€Їтьс€ земл≥, н≥би все своЇ житт€ повинна прожити схилена в низькому поклон≥. ѕосушливого л≥та всю воду в криниц≥ вибере, щоб полити своњ гр€дки, щоб напоњти кожну рослину, Ч бо ж хочетьс€, щоб ≥ капуста вродила, ≥ морква була. Ѕачу, €к восени копаЇ картоплю, бур€ки, €к носить усе те в погр≥б, висипаЇ обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.

Ѕачу стомлен≥ њњ оч≥, бачу наморен≥ њњ руки Ч ≥ з кожним роком тих ланцюжк≥в п≥д згруб≥лою шк≥рою все б≥льше, вони покор€в≥шали, почорн≥шали, наче понабр€кали землею, ≥ вс€ мати Ч ще, здаЇтьс€, зовс≥м недавно по-молодому легка, весела й щаслива, схожа на с€€нн€ св≥чки, Ч зараз потемн≥шала, обважн≥ла, т≥ ланцюжки, та чорнота земл≥ беруть њњ у все над≥йн≥ший полон, вона њхн€ бранка. —р≥бна мо€ св≥чко, €ка вдихнула в мене пелюстину свого вогню! —р≥бна мо€ св≥чко, що гор≥тимеш у мен≥, що не погаснеш у своњх онуках, Ч стоњш ти й зараз у моњй у€в≥ на город≥, на скуп≥й земл≥ своЇњ скупоњ дол≥Е

ƒобре живетьс€ в сел≥ в серпн≥ та у вересн≥. ѕол€ на горбах, що спинаютьс€ до бездумних хмар, уже посв≥тл≥шали, в'Їтьс€ над ними стомлений, досп≥лий серпанок; коли по лицю, по вустах та по очах прокочуЇтьс€ хвил€ роз≥мл≥лого, л≥нькуватого в≥тру, то раптом вловлюЇш запах зерна, вогкувато-теплого, п≥дсмажуваного шпарким пов≥тр€м Ч не сьогодн≥, то завтра воно потуг≥шаЇ, посух≥шаЇ, обважн≥Ї у змертв≥лому колоску; жнива починаютьс€ €кось завжди хоча й спод≥вано, але зненацька, св€тково, п≥д голосист≥ сурми сон€чного пекла, у вир≥ небесноњ блакит≥, котра ц≥лоденно висить над тобою ≥ котру, здаЇтьс€, нав≥ть доводитьс€ нести на своњх плечах, носити легко, безжурно, з в≥дчутт€м власноњ сили.

∆нива клекочуть ≥ смерком, ≥ поноч≥, ≥ вдосв≥та, гуркочуть комбайни, захлинаютьс€ од веселого гн≥ву молотарки, оп≥вноч≥ на критому току гор€ть жовт≥ л≥хтар≥, осв≥тлюючи купи зсипаноњ тут пшениц≥, вихоплюючи з намореноњ темр€ви вайлуват≥ постат≥ чолов≥к≥в, чињсь в≥дкрит≥ в усм≥шц≥ зуби, чийсь неспод≥вано жвавий, з гострою лукавинкою погл€д. √удуть машини по шл€хах, ≥ м≥шки з зерном, тлуст≥, зав'€зан≥ на сам≥й рипичц≥, лежать у кузовах сито, заколисано; аж одного ранку година видаЇтьс€ св≥жа, з р≥зкувато-прозорим пов≥тр€м, з бл≥дуватим, неворухким туманцем в низин≥ б≥л€ ставу, Ч ≥ з мимов≥льним смутком в≥дзначаЇш раптом, що вже дихнуло ос≥нню, що пол€ вже спорожн≥ли, де-не-де на б≥л≥й стерн≥ сто€ть висок≥ ожереди соломи, що весь хл≥б з≥брано, а тому далеч наче поглибшала, св≥т навколо села поширшав, але зб≥дн≥в, не побагатшав, що небо вже сиз≥Ї, а крик гусей од води лунаЇ розпачливо й ч≥тко; в≥дзначаЇш також, що н≥чн≥ зор≥ повищали, збайдуж≥ли й погорд≥-шали водночас, зазирають у криниц≥, в комини, в оч≥ не т≥льки з висоти, але й звисока, наче не спод≥ваютьс€ там побачити н≥чого путнього, н≥чого такого, що могло б њх зац≥кавити, здивувати. ≤ в≥тер також збайдуж≥в Ч за дн€ в≥н дихаЇ пусткою зжатих пол≥в, доносить з €ружок ожиновий запах, прикрилить чийсь вив≥трений голос, блисне перед очима м≥телковим пухом з лугу, а смерком Ч лег≥т стаЇ жорсткувато пустельним, своЇю невпинною теч≥Їю в≥н розпов≥даЇ про велик≥ холонуч≥ простори, €к≥ здолав, про чорне мовчанн€ л≥су ≥ ще про щось незбагненне вражаюче, од чого в груд€х стаЇ л€кливо-п≥днесено, морозно; хмари вже цв≥туть не тими барвами, що весн€н≥ та л≥тн≥ кв≥ти, дощ≥ вже не солодк≥, не шовков≥, не по-д≥вочому м'€к≥, дощ≥ стали студен≥ й неск≥нченно розпачлив≥, наче в чомусь розчарувались.

¬ таку пору думаЇш про те, що прожив, спливають у пам'€т≥ найхимерн≥ш≥ випадки, виринаЇ з забутт€ чиЇсь влучне слово, котрому тод≥ не надав н≥€коњ ваги, спливе перед зором г≥ркуватий ж≥ночий усм≥х, €кий, здаЇтьс€, найповн≥ше виразив нерозгадану таЇмницю людського бутт€. ¬ таку пору хочетьс€ й самому усам≥тнитись, щоб прислухатись до ледь чутного, до ледь шорохкого вулика в груд€х, пройтис€ спомином бодай по тих сл≥дах, €к≥ залишили в тоб≥ ще зовс≥м недавн≥ переживанн€. —лухаЇш св≥й вулик Ч ≥ вже чуЇш, ≥ вже бачиш, €к шарудить, €к обл≥таЇ жовте лист€, ≥ його лет оповитий смутком. Ћист€ опадаЇ з дерев, а в≥тер п≥дхоплюЇ його, котить весел≥ м≥дн≥ монети по земл≥, заносить пр€м≥с≥нько в душу, нав≥ваЇ туди густих пахощ≥в, перем≥шуЇ њх з ус≥ма своњми думками, з почутт€ми, засипаЇ спогади, притрушуЇ щось дороге й н≥жне, що н≥€к не хоче бути притрушене, що прагне виборсатис€ з-п≥д лист€, розтеплитис€ кволим прол≥сковим вогником ≥ дал≥ кв≥тнути. ѕроте лист€ з дерев опадаЇ все густ≥ше, проте нал≥таЇ його в душу все б≥льше, г≥рк≥, спиртов≥ аромати тлумл€тьс€, т≥сн€тьс€, розпирають, вони перехоплюють подих, Ч ≥ тод≥ мимов≥льне з≥тханн€ зриваЇтьс€ з вуст, наче сп≥вчутт€ за втраченим ≥ одлет≥лим.

¬же з≥брано мак Ч зв'€заний пучками, в≥н висить на жердц≥ у с≥н€х. Ѕ≥л€ маку великими жовтими зернами усм≥хаютьс€ качани кукурудзи. —он€шники вже зр≥зан≥, вимолочен≥ дрючком або качалкою, ≥ нас≥нн€ лежить у м≥шку на тапчан≥ б≥л€ печ≥. ¬огн€но-весел≥ €зики перцю червон≥ють ≥ червон≥ють, наче н≥€к не можуть перебороти пекельного сорому. ¬≥нки цибул≥ ≥ часнику прогинають другу жердку. ≤ з-пом≥ж ус≥х запах≥в €скраво пробиваЇтьс€ дух кропу, €кого насушили ≥ зсипали в торбинку, щоб зимою було чим обдурити суп, щоб зимою мати зелену страву, €ка нагадувала б про л≥то...

—мугаст≥ та восков≥ дива Ч гарбузи Ч лежать уже в куп≥ п≥д грушею, або п≥д хатою, або ж поснули по всьому городу, хто де притуливши свою голу голову. “епер њх находиш скр≥зь Ч ≥ в бур'€нах за хатою, ≥ в кущах бузку, ≥ в ров≥, ≥ нав≥ть на розкар€кувату сливу зал≥з один, вмостивс€ м≥ж г≥лл€м та й задр≥мав до сам≥с≥нькоњ осен≥. ѕодивишс€ на гарбузи Ч та й здастьс€, що вони, наче наш≥ давн≥ пращури, поприпадали вухами до земл≥, наслухають, чи не здригаютьс€ доли в≥д шаленого к≥нського тупоту, чи не суне татарська орда? Ћеж≥ть ≥ слухайте! Ћеж≥ть ≥ слухайте, восков≥ дива, нового тупоту ви не почуЇте, зате влов≥ть, €к ще не заспокоњлась наша земл€, €к ще вона тремтить ≥ здригаЇтьс€ од т≥Їњ далекоњ навали ≥ недавньоњ.

ћати копаЇ картоплю. ¬ пов≥тр≥ стоњть сухуватий пил, а тепла земл€ пахне втомою. ћатерине лице запорошилос€ с≥рою землею, руки також запорошен≥, т≥льки кар≥ њњ оч≥ з живчиками з≥ниць блищать св≥жо й чисто. ≤нод≥ випростуЇтьс€ ≥, спершись на заступ, в≥дпочиваЇ. ≤ чуЇ, мабуть, €к уже мр≥Ї про спочинок город, €к тоскно скрикують в охолод≥й вишин≥ заш≥зн≥л≥ перел≥тн≥ птахи. ѕавутина бабиного л≥та пливе зв≥ддал≥к, €к чиЇсь з≥тханн€, вона знаходить посеред городу нашу мат≥р, ч≥пл€Їтьс€ за плече, струменисте тремтить, пот≥м перепливаЇ на материн≥ чорн≥ коси, вмальовуЇтьс€ сивиною, здригаЇтьс€, наче поворозка живого л€ку, пот≥м одриваЇтьс€ Ч й легко сотаЇтьс€ в пов≥тр≥, поблискуЇ б≥л€сто, тане.

ѕро що думаЇ мати? ѕро те, що отакою ж павутинкою бабиного л≥та одср≥блюЇтьс€ њњ житт€, чи пригадуЇ себе д≥вчинкою, котра вперше вийшла в пол€ ≥ мало не захлинулась од радост≥, пробудженоњ житт€м та чебрецевим простором, од в≥дчутт€ полиновоњ вол≥, од зачудуванн€ волошкою, котра зазирнула в оч≥ в≥чним погл€дом? „и думаЇ про те, €к у в≥йну несла з ќвечачого в —амгородок своњх д≥тей, несла вноч≥, провалюючись по кол≥на в мокрий сн≥г, несла, закушуючи до кров≥ губи, несла, ковтаючи сльози, св≥й цв≥т ≥ своЇ майбутнЇ? ћусила р€тувати њх од смерт≥, котра насувалась на село. ј чи пригадуЇ той день, коли вперше в≥дчула, що вона живе на земл≥, що навколо Ч б≥лий св≥т, €кий зелен≥Ї, син≥Ї ≥ червон≥Ї, б≥лий св≥т, €кий см≥Їтьс€, говорить лаг≥дно або погрожуЇ, б≥лий св≥т, €кий тьохкаЇ соловейком, блищить росою ≥ шумить прибережним очеретом? ўе не в≥дала в ту хвилю, що њй судилось нести власне житт€ на своњх плечах то €к кам≥нь, то €к хмаринку перецв≥лоњ кульбаби. ƒумаЇ, згадуЇ чи мр≥Ї Ч ≥ губи на њњ потемн≥лому лиц≥ схож≥ на г≥рко прокладену борозну, на живу борозну, котра лежить на безмежному пол≥ њњ обличч€.

ѕот≥м знову копаЇ картоплю.

IV

ѕустельн≥шаЇ город Ч ≥ все б≥льше заповнюЇтьс€ погр≥б. ¬ одному кутку лежать гарбузи, б≥л€ них Ч бур€ки, морква, ≥ п≥д сам≥с≥ньку стелю с€гаЇ гора картопл≥. —то€ть д≥жки з квашеною капустою, з €блуками, з ог≥рками, з пом≥дорами. ≤ над ус≥ма запахами пануЇ дух кропу, €ким перекладен≥ ог≥рки, ≥ трохи слабк≥ший Ч запах шабельних листк≥в хрону, €кий також упокоњвс€ в д≥жц≥ пом≥ж ог≥рками. ¬ окрем≥й д≥жц≥ квас€тьс€ €блука, ≥ поступово њхн≥й розсол все м≥цн≥шаЇ, р≥зкувато-холодно стр≥л€Ї в н≥с, коли нагнешс€ над кружками. ўе в ≥нш≥й д≥жц≥ Ч засолена риба: коропц≥, красноп≥рки та карас≥, њњ можна њсти сирою, так, €к споживають оселедц≥, а можна добре вимочити й смажити, Ч тод≥ вона майже схожа на св≥жу. Ћежать б≥л€ д≥жок ≥з сол≥нн€ми тверд≥ та дзв≥нк≥ головки капусти, ≥ коли торкнешс€ до котроњ, то лист€ невдоволено, н≥би аж погрозливо порипуЇ. ѕричањлас€, задр≥мала редька. Ѕ≥л≥ють довг≥ й к≥стл€в≥ корен≥ хрону, викопан≥ з тою думкою, що н≥чого не пропаде, все згодитьс€, а б≥л€ хрону Ч розлаписте лист€ петрушки, ≥ також б≥л≥Ї розгалужене, худе кор≥нн€чч€.

ј на поличц≥, влаштован≥й у земл€н≥й н≥ш≥, неодм≥нно ж стоњть к≥лька баночок маринованих б≥лих гриб≥в, складених шапками догори, залитих оцтом, переварених з кор≥нн€м, перцем ≥ лавровим листом. ѕриЇмно вскочити у погр≥б глибокоњ осен≥ або зимою, коли за нещ≥льно причиненими дверима мете й мете, приЇмно встромити руку в крижаний розс≥л ≥, тремт€чи в≥д холоду та в≥д насолоди, њсти хрумкий ог≥рок; так само приЇмно знайти пом≥ж картоплею антоновське €блуко ≥, жад≥бно впиваючись зубами в його воскову жовтизну, в≥дчувати в рот≥ пахучий с≥к, вловлювати ледь чутний аромат ос≥ннього саду.

¬осени та зимою Ч жен€тьс€ в сел≥. “ой, на кого й не подумав би, що в≥н кине своЇ парубкуванн€, б≥льше схоже на бурлакуванн€, женитьс€, ≥ неспод≥вано дл€ вс≥х бере геть зовс≥м молоденьку д≥вчинку, тиху, неголосисту, гарних батьк≥в... ƒ≥вчата ход€ть поп≥д руки, та все гурмами, ход€ть у нових €скравих хустках, вс≥ позабризкуван≥ густим рум'€нцем, дружно лузають перепр€жене нас≥нн€, голосно й безпечно см≥ютьс€, сам≥ зач≥пають хлопц≥в, а ввечер≥ клуб наче аж розс≥даЇтьс€ на боки в≥д молодого реготу та в≥д колосистого св≥тла, €ке густим сн≥п'€м вивалюЇтьс€ в тем≥нь ≥з в≥кон, з дверей. –озход€тьс€ по хатах п≥зно, ≥ ще довго чути, €к одн≥ голоси в≥ддал€ютьс€ на ближн≥й куток, друг≥ Ч на дальн≥й, €к зненацька котрийсь парубок скрикне лунко б≥л€ пол€, а йому в≥дпов≥сть хтось аж ≥з-за цвинтар€. ј пот≥м западаЇ тиша, н≥ч глибшаЇ, ≥ з њњ дна можна заприм≥тити лише примружене око з≥рки, €ка зазираЇ вниз. √либоко затонуло село, глибоко опустились дерева й вулиц≥, на сам≥с≥нькому дн≥ ноч≥ живе людина, припадаючи вустами до клаптика земл≥, п'ючи з нењ силу, беручи п≥дтримку.

—мачно готуЇ в цю пору мати. як вона ворожить над борщем! ¬стаЇ ще вдосв≥та, чистить ≥ промиваЇ бур€ки, шаткуЇ њх; нар≥заЇ картопл≥; с≥че ножем капусту. ¬сього потроху добавл€Ї в горщик Ч ≥ пом≥дор кине, ≥ петрушки всипле, ≥ цибулину, ≥ стручок перцю, ≥ листок лаврового лист€. ј м'€со кладе з к≥сткою, к≥стка щоб була з мозком, а коли засмачуЇ Ч то неодм≥нно стараЇтьс€ засмачити старим салом, щоб чулось. ≈х, ≥ борщ же тод≥ виходить такий, що поки дочекаЇшс€ об≥ду, то ладен власний €зик проковтнути. Ћюбить мати варити ≥ вс≥л€к≥ капусн€ки Ч з грибами й без гриб≥в, з кашею ≥ без каш≥, а про р≥зн≥ юшки й говорити не доводитьс€. ќсобливо любить вона готувати юшку з риби Ч тато приносить йорж≥в та окун≥в, чистить сам на тертушц≥, а мати доводить усе до путт€, заливаючи водою та заправл€ючи необх≥дними спец≥€ми. Ќе обходитьс€ ≥ без юшки з грибними вушками, €ку мати навчилась варити ще в≥д баби  илини Ч жила ж тод≥ б≥л€ л≥су, завжди на хаз€йств≥ водились ≥ п≥дберезники, ≥ маслюки, ≥ рижики!

ј ≥нод≥ Ч коли матер≥ захочетьс€ зробити дл€ вс≥х приЇмну неспод≥ванку Ч зготуЇ вона качку. “ак, що н≥хто й не побачить, зар≥же њњ ранесенько, начинить обтертими €блуками, зашиЇ, покладе на сковороду, смажить, поливаючи салом, що витоплюЇтьс€ з нењ. ÷≥лий день тод≥ в хат≥ пахне припеченим солодом роз≥мл≥лих €блук, ц≥лий день тод≥ батько ходить добр≥ший, н≥ж будь-коли, усм≥хнений не на лиц≥, а зсередини. «вичайно, перш н≥ж њсти качку, на нењ треба добре надивитись, треба нат≥шитись, намилуватись, а пот≥м уже њсти, пов≥льно пережовуючи, смакуючи кожною волокниною, обсмоктуючи не т≥льки к≥сточки, а й власн≥ пальц≥.

ѕрокинешс€ одного ранку Ч надвор≥ вже б≥ло, ≥ сн≥жок с≥Їтьс€ й с≥Їтьс€. Ќа стр≥хах Ч накривала, на городах Ч полотна, на кущах Ч шматки марл≥. ¬се, ще недавно таке заболочене й похмуре, раптом полегшало, повесел≥шало. ƒобре пройтись по першому сн≥жку. √ен уже хтось на сан€х проњхав, протолочивши перший сл≥д та присипавши його золотою соломою. Ѕ≥л€ ставу на сам≥с≥нькому вершечку калини зор≥Ї кет€г калини, ≥ горобц≥ зчинили навколо нього писк, цв≥р≥нькливу колотнечу. „ерез л≥д подалась €кась д≥вчина, ≥ њњ голуба хустина видн≥Ї зв≥ддал≥к великою пелюсткою, що прикрила њњ голову. «азирнеш в ополонку Ч ≥ плесне тоб≥ в лице чи то димок од води, чи то пара неви-стиглого ставу. ≤ пол€ на тому берез≥ б≥л≥, аж зливаютьс€ з молочним обр≥Їм.

«устр≥не б≥л€ цвинтар€ д€дько, з дикувато жвавими, аж наче шаленими очима, й поспитаЇ:

Ч Ќе бачив, куди в≥н поб≥г?

Ч “а хто?

Ч «аЇць!

Ч ј де в≥н б≥г?

Ч «-п≥д н≥г вискочив, €к покотитьс€, €к покотитьс€! ѕот≥м став Ч ≥ на мене дивитьс€. я до нього йду, а в≥н дивитьс€. ≈х, думаю, нема тебе чим вдарити. ѕрост€гую руку, а в≥н €к дремене. Ќа тебе поб≥г!

Ч Ќе бачив.

Ч –озвелось же њх ст≥льки, що н≥€коњ хороби не бо€тьс€. ќце буде зима цього року з сн≥гами, з морозами, то вони й ночуватимуть ≥ днюватимуть у сел≥, все дерево в садках пообгризають.

Ч “а що ви кажете, д€дьку!..

Ч ’рест св€тий, не гр≥х, що забожусь, Ч усе погризуть. Ѕо н≥хто њх не стр≥л€Ї, собаками не травить. ≈-ех! Ѕула б у мене рушниц€, то х≥ба б в≥н од мене вт≥к?.. —тав Ч ≥ дивитьс€! “а ще ж €к дивитьс€, зараза! Ќеначе кепкуЇ з мене, насм≥хаЇтьс€!..

”вечер≥ сн≥ги син≥шають ≥ син≥шають. ѕовол≥ загусають сут≥нки над пол€ми, повол≥ встоюютьс€ в сел≥, по садках, на городах. ћ≥цн≥шаЇ мороз, сн≥г ≥скрист≥шаЇ, од нього йде студений пах. ј з-пом≥ж того студеного паху ледь-ледь прокльовуЇтьс€ забутий запах кропу. Ѕентежить спомини, зворушуЇ, ≥ вже вдихаЇш пов≥тр€ на повн≥ груди...

ј може, й не витаЇ над зимовим городом запах кропу, а може, то т≥льки здаЇтьс€, бо дуже кортить його вловити?

---  ≤Ќ≈÷№ ---


” *.txt форматував ¬≥тал≥й —топчанський

http://chtyvo.org.ua