Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Половці і Отрок. Олександр Олесь

Половці і Отрок. Олександр Олесь

Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не має,
А один лише кістяк.

Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.

Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.

І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.

Після смерті Мономаха
Шлють до бранця посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.

І, шлючи його в дорогу,
Каже бранців рідний брат:
“Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.

Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.

Як і пісні не відчує
Любий брат мій, Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного — євшан!”

І співець прийшов і мовить:
“Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,

Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Лет на дикому коні”.

Відповів спокійно Отрок:
“Мило в рідній стороні,
Але й тут, на Україні,
Любо й весело мені.

Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойові!..”

І співець співає пісню,
Вільну, дику, степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.

Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмирає вдалині.

І співець, мов серце вирвав,
Вирвав-вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рвонувся хан.

І співцеві Отрок крикнув:
“О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!

Наче пташка з клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну”.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Що святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.

***

Джерело: О.Олесь. “Княжа Україна”. — Київ, “Веселка”, 1991.

http://poetry.uazone.net