Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 10

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 10

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

Гроза! Тільки ж удень була і знову... Щедрий Махортет на грози!.. Щедрі махортетські грози на гуркіт, б'ють, як із ста гармат: тра-ах-ах-ах!!!

І знову в наметі порохом спалахує жовта-жовта мла, і тільки тоді я пригадую, що намет наш жовтий, ось чому в ньому стає при спалаху нічної блискавиці, як в акваріумі із свіжозавареним чаєм, і ти навіть встигаєш побачити речі, а тоді все знову провалюється в смоляну пітьму, а світ розколюється від оглушливого грому... І дзвенить-дзвенить у твоїх вухах, а тобі здається, що то з-під води, з чорних глибин до тебе озивається відлуння Дзвонецького порога... І вкотре різкий спалах, що зали­ває намет жовтим світлом, потім чорне провалля, тиша (ти завмираєш в очікуванні удару, як то завмирав колись у далекому-предалекому дитинстві своєму), розкотистий гуркіт, ніби хтось піднімає махортетське каміння у підне­бесся і кидає їх звідти на острів…

Чі спав, чи не спав — схоплюєшся і прожогом з наме­ту: ч л вціліло хоч що-небудь на Махортеті після нічного побоїща? Чи, може, й самого острова вже немає?

А, вихопившись з намету, зажмурюєшся від чистого, ясного і світлого ранку. Все ціле на острові: і каміння, і дерева, і сам острів. І Дніпро перед тобою, як море... Скільки сягає око, йдуть і йдуть хвилі, береги ледве мріють! Які простори! Воістину був правий Микола Васильович - мало який птах долетить до середини Дніпра! Немає йому рівної ріки на світі.

І хоч добре знаєш, що рівні ріки йому у світі таки є, більші за нього, бо лише в самій Європі Дніпро за довжиною — третя ріка (після Волги і Дунаю), а все одно віриш Гоголю: рівної йому немає ріки у світі!

І легко так стає, і глибше я люблю Цю землю радісну, омивану тобою...

А як загудуть вітри, то враз розгуляється, повороніє Дніпро, і підуть тоді валами потемнілі хвилі з білими ба­ранцями на гребенях. Зашумлять на Махортеті дерева, гнучись аж до землі, заклекоче Славута, загогоче. Б'ються його хвилі в прибережному камінні, закигичуть, носячись у тім буревії, чайки, стрімко попливуть у небесній висо­кості рвійні хмари — море перед тобою, море! І відчуваєш себе на камені маленьким і беззахисним, а Дніпро — мо­гутнім і вічним. І вбираєш його всією душею, радіючи, що все це: і води широкі, і білий «Метеор», що долає чорно-сині простори, і пороги, що сплять на дні, і кручі високі, і небо над тобою, і прибережні села, і люди, що колись жили в цих краях і нині живуть, і вся та велич і краса, все, все це привілля — твоє найбільше у світі багатство.

А проснувшись ревучої, штормової ночі в наметі, що лопотить Іна вітрі, вийдеш у темінь ночі, в якій скриплять і гнуться дерева та гуркоче прибій у камінні, глянеш на молоденький місяць, блідий і наче аж зляканий, що не­сеться в розривах хмаровищ, на буйний, потемнілий Дні­про і пригадаєш безсмертне:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі.

Горами хвилі підійма

Переконаєшся, що й справді

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав

Матрос-касир (є така посада на всіх причалах при­дніпровських сіл), немолодий уже, літ за шістдесят з га­ком, пенсіонер, неголений і напівсонний, так тягуче-повільно продавав білети, наче теплохід мав зайти сюди не че­рез годину, а, принаймні, наступного літа.

— Куди спішити? Все одно... дурна робота,— бурчав він сам до себе, вишукуючи в бляшанці з-під консервів «Завтрак туриста» здачу.— Оце продаю білети і беру гро­ші, а через годину забиратиму назад білети і повертатиму гроші. Отож, без роботи не сиджу. Ще й премії одер­жую.

Пасажири, котрі брали в нього білети, навіть не підо­зрівали, що вся це так (як бурчить цей незворушний флег­матик) невдовзі й скінчиться. Для пасажирів білет мав заледве чи не магічне значення — якщо їх продають у ка­сі, то, значить] вони поїдуть. Інакше й бути не може.

Впоравшись з білетами, старий запер зелену будочку з написом «Каса», взяв білий прапорець на довгім-довгім держалні і, шкутильгаючи, почовгав лунким понтоном, що слугував замість причалу. З боку Дніпра були в ряд при­в'язані ланцюгами товстелезні і здоровенні шини від яки­хось надпотужних машин, що, від'їздивши своє, виконува­ли тут роль амортизаторів при швартуванні теплоходів. У кінці понтона-причалу на чотирьох високих стовпах було обладнано майданчик, оточений бильцями. При деякій уяві його можна було порівняти з капітанським містком. Матрос-касир піднявся на той місток-вишку і приладнав там білий прапор. Він затріпотів на вітрі, і пасажири з білетами в руках, обліплені торбами, рюкзаками й тюка­ми з наметами й теплим одягом та ковдрами, засмаглі, задоволені, котрі відпочивали вихідні на дніпровських бе­регах та островах, і зовсім заспокоїлись. Білети куплені, білий прапор над причалом вивішено — через годину з чимось вони (Будуть вдома, у місті.

Спустившись на причал, матрос-касир буркнув: «Че­кайте, значить. О сьомій зайде «Натан Рибак».— почовгав до своєї будочки.

Тільки ми з сином, вже добре навчені досвідом поїздок у вихідні, особливо в неділю під вечір, коли цілі орди го­родян повертаються до міста, скептично переглянулись. Наївні! Вони й не здогадуються, що їх чекає! Втиснутись у який-небудь транспорт — залізничний, автобусний чи річковий,—що йде в місто під вечір в неділю, все одно, що придбати путівку в рай. До всього ж ми вже побували на протилежному березі, в Діброві, де отакий же причал понтон із прив'язаними ланцюгами старими шинами так-ж зелена будочка-каса і такий же флегматичний пенсіонер У чині матроса-касира. Він теж продав нам білети на теп­лохід, що за розкладом мав зайти о четвертій в Діброву й забрати всіх бажаючих у Дніпропетровськ, і, теж піднявшись на точнісінько такий місток-вишку, вивісив там точнісінько такий білий прапор, що як тут, так і там (і всюди на придніпровських прибережних причалах) сигна­лізував одне й теж: УВАГА! ПРИЧАЛЮЙТЕ СЮДИ, У МЕНЕ — ПАСАЖИРИ!!! Той білий прапор-сигнал добре видно з середини ріки. І добре бачив його капітан «Раке­ти», що йшла знизу вверх, знав він і те, що сигналізував той прапор (та, власне, й пасажирів бачив на причалі), але до причалу не зайшов і нікого не взяв.

Переповнений,-— сказав матрос-касир і сплюнув.— У суботу й неділю завжди отак, особливо в кінці дня. У нижніх селах — Микільському та Дзвонецькому — стільки люду набере, що до верхніх сіл і носа не верне…

Та й заходився в нас забирати білети, а нам повертати гроші: «Ракета», що промчала мимо, не зреагувавши на білий прапор нашої біди, була останньою, яка заходить у правобережну Діброву в другій половині дня. Навігація тут, як кажуть, щодня закінчується о четвертій з чимось дня. Залишається шанс на Майорівку — на лівий берег останній теплохід заходить о сьомій вечора (якщо, зви­чайно, знайдеться на ньому хоч якийсь там вільний п'ята­чок). Петро Олександрович, котрий привіз нас на своїй моторці з Махортета в Діброву, розвернув човен, і ми по­мчали черев Дніпро на той берег, у Майорівку.

І ось ми вже взяли білети, і тут же матрос-касир ви­вісив білий прапор, що й тут сигналізував річковим ка­пітанам ті ж саме: «УВАГА! ПРИЧАЛЮЙТЕ СЮДИ, У МЕНЕ — ІІАСАЖИРИШ» Майорить над причалом білий прапор тик, хто терпить біду—кінець тижня, вже вечір, завтра вранці, в понеділок, треба вже бути на роботі, а як дістатися Ідо міста?.. Хіба цього не розуміє капітан?

Капітан це добре розуміє, але останній теплохід, який мав зайти сюди того дня, білим птахом пронісся далеко звідси, пронісся голубим фарватером, навіть не звернув­ши уваги на наш білий прапор біди.

Що! ж ви хочете, як кінець тижня і всім завтра тре­ба до роботи ставати,— бідкався матрос-касир.— Набрав він у нижніх селах стільки люду, що у верхні й не захо­дить.

Та й почав повертати гроші.

Люд (а його зібралося біля двадцяти душ, і в кожного на три-чотири руки речей) захвилювався: вже сім вечора, завтра о сьомій ранку кожному з цих бідарів треба вже бути на своєму робочому місці за тридцять кілометрів звідси-І-хоч на крилах лети!

Спокійно, спокійно,— почав нас утішати матрос-ка­сир.—Хтось із капітанів скаже у місті, в річпорту своєму начальству: в Майорівці білий прапор має над причалом, там люд потерпає. То річпорт і пришле з міста сюди за­ласний теплохід.

Але то була мала утіха. Практика свідчила, що річпорт і справді може прислати додатковий теплохід, якщо ка­пітани скажуть, що на причалах верхніх і нижніх сіл по­залишався! люд під білими прапорами, може, повторюю, прислати, в може і не прислати. Таке трапляється, на жаль, частіше. Принаймні, того дня, як я згодом вияснив, додатковий теплохід у Майорівку не прийшов.

Так отож, тільки-но теплохід проплив мимо Майорівки, хтось із місцевих дядьків (на причалі з вудкою сидів) сказав:

Він у Волоське зайде. Це точно. Хоч з Волоського й ходить у місто автобус, а він усе одно заверне.

Волоське було, поруч, за мисом-горою, за скелею Бо­гатирською.

Почали ми хапати свої речі, скидати їх назад у моторку, самі стрибнули, і Петро Олександрович дав такий газ, що моторка, рвонувшись з місця, кулею вилетіла на Дні­про. Думка була: теплохід іде фарватером, біля Воло­ського він збавить швидкість, йому доведеться робити ве­ликий поворот, щоб зайти до причалу, потім швартування, посадка... А мі тим часом, обігнувши мис, рвонемо понад берегом і за всіма підрахунками мусимо або на хвилину раніше примчати до причалу у Волоському або й разом з теплоходом.

Мчали на максимальній швидкості, яку тільки можна було витиснути І мотора «Нептун», човен злітав над хви­лями, ляскався об воду днищем (при великій швидкості удари об воду такі, як начеб човен бився об асфальт!). Ми ледь не підстрибували у човні, боячись, що повплітає­мо з нього разом із своїми бебехами.

І — не встигли!

До причалу у Волоському ми примчали в ту мить, як од нього відчалював теплохід. Ми стрибали в човні, ма­хали руками, як ті, хто потерпів у морі аварію. Стрибали, махали, щось кричали, капітан нас бачив і розумів, що ми не самодіяльні акробати-жонглери, котрі всім бажаю­чим показують трюки на човні, а бідарі, яким треба до­конче в місто, але теплохід відчалив і пішов собі...

Матрос-касир (тут він виявився жіночої статі), посміх­нувшись, порадила нам:

Коли вже ганяєтесь за теплоходом, то раджу ще спробувати. Від нас теплохід піде на лівий берег, потім поверне на правий, у Дніпровське. Доки він ходитиме між берегами сюди її туди, ви встигнете в Дніпровське понад берегом...

І ми встигли...

На цей раз, поганявшись за теплоходом від Майорівки і до Дніпровського, таки встигли. В обріз, але встигли. Речі з човна скидали прямо на корму теплохода і самі вскочили в останню мить, як він уже відчалював.

Стояли серед купи як попало накиданих речей, відхе­кувались, не вірячи, що гонки навперейми з теплоходом нарешті закінчилися і закінчилися нашою перемогою. Ма­хали руками Петру Олександровичу, котрий все віддаляв­ся і віддалявся од нас у човні, повертаючись назад на Ма­хортет (із сімейством своїм він мав там бути ще тиждень, до кінця відпустки). А ми пливемо додому, раді, що все добре закінчилося.

І тільки тут завбачаю, що я... босий.

Згадав! — вигукнув син.— Ти роззувся в Майорівцї і бродом носив речі, коли ми там вивантажувалися. А ко­ли вже назад речі скидали в човен, то й забув черевики на причалі.

Виходити, черевики мої і справді зосталися у Майорівці на причалі, під білим прапором біди.

А як же тепер... у місті? — розгубився син.— У річпорту площу треба перейти, в автобус сісти, потім вдома від автобуса йти... А ти... босяка...

А так і піду — босяка. І всім зустрічним казатиму: люди добрі, не дивуйтесь, що я босий,— черевики мої за­лишилися на причалі в прибережному селі Майорівці...

Ну ось і закінчилась наша подорож на Махортет.

Стоїмо на кормі, де лютує шалений вітер, теплохід ле­тить стрілою, й позад нас киплять буруни.

Летять і залишаються позад нас береги, села. Далеко позаду в синій млі, де вже згущуються чорні хмари (пев­но, знову вночі буде гроза), залишився і Махортет, зали­шився в тих краях, де колись було ревуче царство Дзвонецького порога, залишилися і кам'яні велети, окуні, головні, лящі, залишилися там дні і ночі, і там ночами квилитиме Мар'яна, шукаючи свого коханого, гримітимуть грімкотливі грози і краятимуть чорне небо сліпучі блискавиці, мчатиме понад берегом золотий візантійський кінь...

От і вся розповідь про острів на Дніпрі з дещо дивною, як для цих країв (чи не тюркською?), назвою — Махортет.

Гудуть потужні двигуни, легко несучи білий теплохід голубими просторами, все пливуть і зникають за кормою прибережні села. А ти дивишся на привільний Дніпро, на святу слов'янську річку і повторюєш слова Довженка:

«Річко моя, життя моє, де ж я так і чому забарився, чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чисто­го? На твої ясні води, на урочисті зорі, що дивляться в те­бе з неба)?.. Кланяюсь тобі за ласку, за багатство, що дала ти моєму серцю, за те, що, дивлячись на тебе, роблюсь я добрим, людяним і щасливим, що можу любити тебе все життя, річко моя, душа мого народу!