Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 9

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 9

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

І раптом комусь із нас ніби кінське іржання вчулося.

А цитьте... На березі кінь ірже. Чуєте?

Чуємо.

—- То — золотий кінь, — озивається інший. — Темної ночі він, бігає, ірже та ще грозового дня...

Легенда ж (вона навіть в обласну пресу проникла) така. Року 1575-го запорожці під булавою Івана Підкови (того, котрий згодом стане молдавським господарем) на швидких чайках пройшли Чорне море і з'явились біля його турецький берегів. Було здійснено успішний напад на фор­тецю Сіноп і звільнено багато наших бранців. Увірвавшись в один з палаців, запорожці застигли перед статуєю золо­того коня. Вже на той час у нього був поважний вік. Бу­цімто сто двадцять два роки тому турки, захопивши Кон­стантинополь, вивезли з палацу візантійського імператора дві статуї золотих коней. Один золотий кінь згодом пішов на карбування золотих монет, а другий уцілів і оце потра­пив до рук запорожців, його й було привезено на Січ. Збіглось козацтво на диво таке, на коня золотого. А він стояв на майдані січовому, як живий, і золотими очима дивився на своїх нових господарів. І хотіли було козаки порубати коня, в золото між собою поділити, але ні в кого не здійнялася ріка таке диво знищити.

Порадились козаки і зрештою вирішили золотого коня відвезти в дар Межигірському монастирю, або, як казали тоді, Межигірському Спасу. Знаходився він під Києвом і був для запорожців шпиталем, а для старих — домівкою останньою. Тож;1 січовики відраховували в скарбницю мо­настиря десяту частину своєї здобичі. І коня теж виріши­ли монастирю подарувати.

Було таке чи не було — не будемо гадати. Всього трап­лялося із запорожцями за вікову історію. Відслужили ко­заки у своїй церкві Січова Покрова молебінь, перенесли на байдак золотого візантійського коня і попливли по Дніпру все вгору та вгору. Далека дорога до Києва, а Дніпро — не шляхівка рівна. Дев'ять порогів чекало зо­лотого коня на Дніпрі, не кажучи вже про кам'яні забори чи й окремі скелі, на кшталт того «Ґудзика», що «пришив» колись до себе Мар'яниного коханого — молодого, не досвідченого ще лоцмана. Дев'ять порогів, і серед них цар і бог тих кам'яних страховищ Дніпра, жахливий Ненаси­тець, що вічно був ненаситним і все жадав і жадав жертв. Ревучим його ще звали (бо ревище біля нього клекотіло таке, що й голосу людського не чути було!), або ще — Дідом-порогом.

Мали запорожці мастаків проводити чайки через по­роги, а ось золотого коня не вберегли... Пройшли Вільний поріг, пройшли Лишній, здолали Будило, Вовнизький ли­шили позад себе... Та пройти Ненаситець не пощастило... Десь і нині лежить на дніпровському дні золотий візантійський кінь. Підняв Ненаситець на своїх ревучих бурунах козацький човен з дорогоцінним вантажем і кинув його у свої бездонні засіки. А те, що брав Дід-поріг — човна там, скарб який чи й людську душу,— назад уже не повертав. І що він там ховає у своїх потаємних сховках — того нікому не дано знати. Бо в сховках тих потаємних панує Вічність.

Тільки ні-ні, та й почують, бува, в прибережних селах— грозового дня чи темної ночі,— як лунко ірже над Дніпром кінь... Може, Дід його в нічку темпу, а чи грозовий день випускає паслись на луки чи, осідлавши золотого коня, скаче берегом — провідує затоплених, поснулих на дніп­ровському дні товаришів своїх...

Пішла чорна хмара на лівобережжя, на Діброву, стих­ло ревисько над рікою, вгамувалося, і стало тихо, як після побоїська.

Підняли ми тент, випростались у човні, оглядаючи да­лину. Сонце вже сяє, веселка воду п'є дніпрову, біла «Ра­кета» по голубій, аж в очах синіє, воді несеться. То там, то тут заторохтіли моторки, Дніпро парує, на берегах його так чисто, свіжо та зелено. І світ білий ніби вдруге на­родився.

Вибрав я; залишений спінінг, а там — лящ. Це ж тре­ба, га? Годину, доки чорна ніч над Дніпром стояла, сидів на гачку і не зірвався.

Заходились ми якорі вибирати і завмерли: десь кінь ірже. Лунко-лунко ірже... Чи вчувається нам?

Оглянулись, аж бачимо, як на горбах біля Дзвонецького мокрий чередник на конику колгоспну череду зби­рає... І кінь, його ірже, рудий кінь, що на сонці золотом відливає. І так захотілося нам повірити — хоч на мить, хоч на один удар серця,— що то — Дід-поріг на золотім візантійськім коні їде в гості до побратима свого, до Дзвонецького порога...

Прокидаєшся миттєво.

Чи спав чи не спав — не збагнеш. У наметі темно, як у підземеллі. А в душі — неясна тривога. Знову в пітьмі ночі кричить той загадковий птах! І так самотньо, сумовито-печально...

- То Мар'яна? — шепотом озивається в темряві син.

- Мар'яна. Спи.

- Шукає свого коханого?

- Може, й шукає...

Ловлю себе на думці, що в міській квартирі, на вось­мому поверсі, я на ту легенду й уваги б не звернув — душа від природи там відгороджена дбайливими побутовими зручностями. Не відгороджена, а швидше всього — заба­рикадована. Але тут, у наметі, на безлюдному острові по­серед дніпровських просторів та ще темної грозової ночі, тут легенди наших пращурів діють по-іншому, тут до них душа озивається, тут хочеться вірити, що так воно й було...

І ти віриш. Може, на якусь мить, але віриш і з трепетом прислухаєшся до того жалібного чаїного крику, відчуваєш, як зачерствіла твоя душа оживає, спрагло вбирає в себе той крик, озивається на нього щемом...

Чи спав, чи не спав — знову прокидаєшся.

Мар'яна вже не кричить, але хтось немилосердно шар­пає намет.

Темінь, як на дні бочки з дьогтем.

Якусь частку секунди нічого не можеш втямити (хто шарпає? Чого шарпає?), схоплюєшся і в чорній пустці не можеш збагнути, де ж той вихід з намету?.. А його хтось шарпає так, що аж брезент лопотить... І тут, вже зовсім проснувшись, ти здогадуєшся, що то вітер шарпає, тому й намет лопотить...

За наметом пронизливо скрипить дерево.

Важко зітхає Дніпро, з шумом б'ються у прибережному камінні його хвилі. І здається, що б'ються вони вже по­руч, що ось-ось намет або зірве, або хвиля його накриє.

І раптом у наметі на якусь миттєву частку секунди стає жовто-жовто, як в акваріумі, в який налито свіжозаварений чай. Не встигаю нічого збагнути, коли це над го­ловою тільки:

Тр-р-р-р-р-ах-ах-ах!!! ...ах-ах-ах-а-а-ах!!! — прогуркотіло понад Дніпром. І знову в наметі спалахує жовта мла. Тр-р-!р-р-ах-ах-ах!!!

Ми з сином очманіло схоплюємось.