Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 8

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 8

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

За Майорівкою, за високою кручею правобережжя, сі­дає сонце.

Ось воно над кручею, ось воно вже до половини за неї пірнуло, ось вже тільки обідочок виглядає — зникло. Др-р-р!!! — котушка. А з бухти вже гукають вечеряти.

Та спробуй відірватися, коли то на тому спінінгу, то на іншому деркоче котушка. Вже й холодно стає, пора.

Вдягаєш гумові чоботи (вода холодна увечері) і то бредеш в пітьмі, то стрибаєш з каменя на камінь, несучи на собі все збіжжя і зв'язку спінінгів, ще й повний та ва­женний садок і окунів.

І тоді починається найтяжче і найгірше — треба чи­стити окунів. Радість то не вельми велика. Вода холодна, і вже не хочеться й рук мочити: за день стомишся так, що й нагнутися лінь, а луска в окунів така тверда, що нічим її не здереш, тільки руки поколеш до крові... Та ось уже окунів почищено і здано Аллі Павлівні на кухню (завтра вона поверне їх вам смаженими чи й юшку зварить), і, повечерявши, сонний, спотикаючись у пітьмі, бредеш до намету, забираєшся в нього, падаєш і відразу ж пори­наєш у сон. І у сні продовжуєш ловити окунів, і уві сні у твоїх вухах деркотять спінінгові котушки…

Нарешті таки нам пощастило в котрийсь із днів на­шого махортетського життя: натрапили на місце, яке лю­бить лящ.

Стали, заякорилися метрів за п'ятдесят — сімдесят від крутого праного берега, можна б сказати, випадково, не вірячи, що саме тут нам повезе. Але чимось кас те місце привабило, хорошу закриту опустили (перлова, манна та кукурудзяна каші плюс макуха). До десятої години ран­ку—ані знаку на покльовки. А тоді зненацька почали брати підлящики. І ми відчули якимось шостим почут­тям— лящ тут. Він десь поруч, крутиться в темних гли­бинах Дніпра, він уже відчува нашу апетитну й смачну принаду. Проте лящ — риба обережна і відразу не ки­дається на наживку. Він покрутиться навколо неї, впев­ниться, що тут безпечно, що йому ніщо не загрожує, а тоді вже й підійде до звабливо-пахучої привади. А підхо­дячи до підкормки, натрапить на черв'яків, що вору­шаться на придонній течії. Кому віддати перевагу — каші чи м'ясу (черв'яку) — лящ і вагатися не буде: звичайно ж, черв'яку! Обережно візьме його в рот і, пробуючи на І чавкати своїми товстими губами, що від за-витягнуться в трубочку. А ледве почне він смакувати черв'ячком, як затремтить волосінь, і тремтіння передасться кивку, і він теж ледь-ледь затремтить. І ри­балка затремтить у човні, і рука його мимоволі сми­кнеться до спінінга, але чималим зусиллям волі він стри­має себе—рано ще. Так можна й сполохати. А раптом то тільки зналося, що затремтів кінчик?.. А лящ, беручи й смакуючи наживкою, водночас піднімає її з дна, і в цей часі — блискавично! — кивок випростовується, тобто підстрибує вгору.

Не зівай, риболове, не зівай, зараз кивок почне таке витворяти, таке... 1 почалося. Кінчик спінінга раптом хить, а тоді тільки — хить-хить-хить! (Одні рибалки називають це дибанням, інші — зіпанням). І пішли лящі клювати — один наперед одного, як начеб вони займали чергу до на­ших гачків. Але як делікатно вони клюють, ці патріархи дніпровських глибин! Іноді кінчик ледь-ледь хитнеться, як начеб тім, у глибині, дріб'язок узяв.

Підсічка. І в першу мить таке відчуття, ніби ти підче­пив якийсь вантаж. Кінчик спінінга відразу ж згинається, руки (хочеш того чи ні) починають тремтіти, гаряча хвиля прокочується по твоєму тілу. Він. Лящ! Вибираючи во­лосінь, із трудом повертаєш котушку, і, як завжди буває в подібних випадках, котушку починає заїдати... Як туго, як туго йде! Невже зачеп? Ще один-два-три-п'ять обертів котушки, і ти полегшено переводиш подих — ні, не зачеп, щось іде і йде живе та сильне... Вибираючи волосінь (а глибині біля десяти метрів), попокрутиш котушку. Ось лящ уже за півметра од поверхні води. Уже видно його — ах, яків красень! Кілограмів зо два — не менше. Здавле­ним, гарячим шепотом:

Пі-дса-аку-у!!!

Осі він уже на поверхні, схаменувся, проснувся — куди ж це мене тягнуть? Пішов по колу, як він буйно пішов по колу! А ви, тримаючи в лівій руці підсаку (у правій — спінінг), тиць — мимо! Ще раз тиць підсакою — мимо. Тут заспокоїтись би, підвести ляща ближче до борту, а підсаку опустити у воду, щоб він її не бачив, і підводити її з хво­ста. А ви поквапились, підвели підсаку з голови, лящ її як загледів, як рвонув — поминай як звали! На гачку тільки кавалюк густої слизі лишив.

Нічого, нічого...— заспокоюєте себе.— Трапляється і гірше.

Хоча – куди гірше? Такий лящ зірвався, такий лящ!

- І хто мене дурня напоумив совати йому підсаку під ніс?

Цього ніхто не знає.

Та як згодом виявиться, той лящ хоч і був першим, але останнім, що зірвався.

Хить - зірвався.

Хить - гачок розігнувся.

Хить — витягли.

На три чи її п'ять лящів, лише одному вдавалося опинитись у човні, а потім і в садку. А хвилювання, а нерву­вання, а стресів! За вік стільки не переживеш, що пере­жив ти за кілька годин!

Після другої години дня кльов починає повільно зати­хати.

Але ви задоволені, як ніколи, хоч і зірвалось чимало, але ж дещо і ви взяли. Спасибі, Дніпре, де б ще так по­везло!

І ми так захопилися ловами, що не вгледіли, як з-за мису, що трохи нижче нас, із-за Дзвонецького,— а швидше всього аж із степів Солонянщини — прийшла, через кручу перевалила і, як ніччю, світ білий чорна хмара на­крила.

Поворонів Дніпро, загудів вітер, пішли хвилі з білими баранцями на гребенях, зник у сірій млі Махортет, світ звузився, загойдався наш човен на хвилях, лунко вони б'ють в його дюралеві борти. Хмаровище те зупинилося над нами, надулось, насупилось і наче репнуло навпіл — линула злива,]вперіщила злива — рясно, з вилясками, з бульбашками. І

Спішно натягуємо над човном брезентовий тент, одно­часно виймаючи спінінги, аби не заважали. Я свого ви­тягти не встиг, тому втягнув його в човен, а волосінь ли­шив за бортом. Сховалися ми під тентом, тепло, затишно, полягали на днищі, випростовуючи затерплі спини — хо­рошо. Вчасна принесло грозу, хоч відпочинемо. Лунко б'ють у лівий борт хвилі, човен ритмічно гойдається, а віт­рове скло наче хто сажею мазнув — так на Дніпрі стало темно. Лежимо, куримо, бесідуємо про те і се, про рибаль­ські лови, хто та де, та коли що спіймав незвичайне... А в тент над головою вже періщить градом, а човен уже злі­тає, а хвиля в борт уже не ляскає, а лупить — коли б тільки якорі не підвели, бо ЯК закрутить човен, як завер­тить, чи й устигнеш мотор завести...