Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 7

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 7

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

Із Запоріжжя в Дніпропетровськ пройшла «Ракета», за нею невдовзі промчав «Метеор», і нас добре погойдало на хвилях. Сонце пожовтіло, з'явились ореол і перші промені, і на нього вже не можна було дивитися.

Із-за Богатирської скелі повільно починає висовуватись чотирипалубний туристський пароплав. Ще рано, паса­жири сплять, а на верхній кормовій палубі під музику плавно рухаються з десяток чоловік — аеробікою займа­ються. Як (повільно, горнучи поперед себе воду, суне ця громадина — така нетипова на Дніпрі в епоху швидкісних «Ракет» та «Метеорів»!

І раптом (задивившись на пароплав, я не встиг своє­часно й помітить) на моєму спінінгу хитнувся кивок, по­клонився, в тоді тільки — сіп-сіп-сіп!..

А серці моє — тьох-тьох-тьох!!!

Тремтячими руками хапаю спінінг, підсікаю. Глибина така, що зразу її відчути не можу, чи є там що... І тільки, разів з кілька крутнувши котушку, відчуваю, як щось жи­ве б'ється на тім кінці волосіні. Витягую—плітка. Наче із старовинного, почорненого срібла. Та яка плітка — п'ять сантиметрів довжиною! Зроду таких не ловив.

Тих щасливців, котрі ловлять лящів, називають, як ві­домо, лящатниками. Слово яке незвичайне, загадково-хвилюючі : лящатник! Ах, як хотілося і нам побути лящатниками, щоб потім згадувати все життя: «Еге, ловив і я лящів!..»

А ось лящі чомусь не хотіли, щоб ми ставали лящатниками. Ми їх вперто шукали й шукали. І розпитували ін­ших, буваліших: де, мовляв, у цих краях водиться патріарх дніпровських глибин. Досвідчені риболови на запитання: «Де риба?» — відповідають:

— Шукайте не рибу, а місце, яке вона любить. А вже коли знайдете таке місце, то вона сама до вас прийде.

Риба ходить вздовж дніпровських берегів.

Але де улюблене місце ляща – в районі Малого Махортета чи й біля сіл Дзвонецького, Майорівки, Діброви, Волоського – ми поки що не знали. Шукаємо там і там. Де попадеться плітка, де карась, де підлящик… а патріарха нема й нема. І хоч знаємо, що спати вранці можна довго, бо рибі по-справжньому починає ловитися після десятої години ранку, як з'являється течія (це залежить від роботи Дніпродзержинської ГЕС), і все ж встаємо о четвертій-п'ятій, бо що то іі за рибалка, КОЛИ довго спиш! Вже знаємо, що у вихідні кльов завжди гірший (падає рі­вень води), іще краще ловиться в понеділок (вода прибу­ває), ще краще у вівторок і зовсім добре в середу, четвер і п'ятницю... Все знаємо, на ляща вже ціле досьє завели, ось тільки лящ не хоче ловитись і не хоче. Що за веред­лива риба! Якого йому ще дідька треба?!

Доки ми носимось моторкою по Дніпру в пошуках ля­щів (поверталися по обіді здебільшого ні з чим), син мій Ярослав ловив окунів. З усіх представників риб'ячого цар­ства на Махортеті надійніше і найвірніше бере окунь. Він всюди жадібний і неперебірливий, а на Махортеті особли­во. Про те і (на Махортеті він сам не прийде, його треба зуміти спіймати і знати ті місця, де він полюбляє розбій­ничати. А ловить хижак рибку, то й сам неодмінно пійма­ється— такий закон.

Найкраща красноперий хижак бере на північному кін­ці Махортета, в гирлі Вороної, якраз гам. де найбільше каміння. Там лежать у воді й на березі багатотонні брили, що тільки дивуєшся. А закінчується та виставка каміння високою скелею, па вершечку якої — зручний майданчик.

Сидячи А тій скелі, і тягав Ярослав красноперих хи­жаків— та яких! Один в один! Траплялися н кілограмові, витягти яких — одне задоволення. До тієї скелі дістатися з бухти не т|к і легко. Треба із спінінгами, вудкою та сад­ком або стрибати з каменя на камінь, як вода спаде, ви­являючи майже акробатичну вправність, або (як повна вода) обережно брести в гумових чоботях (теж виявляючи акробатичну вправність, бо каміння слизьке, оступишся — шугнеш з головою). Потім видряпуватися па одну брилу, потім ще на| одну, а вже з неї, розігнавшись, перестрибну­ти на ту скелю...

І вже та и можна перевести дух і оглянутись.

Краєвиди звідти чи не найкращі.

За спиною у вас Махортет, праворуч — гирло Вороної, а ліворуч і прямо — Дніпро. Скільки сягає око — попе­реду вода і вода.

З раннього рана й до темного вечора маячить Ярослав на тій скелі, і згукати його звідти вдається хіба що в пітьмі. Там у нього постійно знаходиться «в роботі» кілька спінінгів і вудка. Щоб м'якіше сидіти, простелено куртку, стоїть казанок із живцями, лежать коробки із запасними гачками т| жилками, ножиці, ніж, що-небудь із їжі, а здебільшого сухарі, баклага з водою, гумові чоботи і різ­ний дріб'язок. З'явившись рано-вранці на скелі, Ярослав починає з ловлі живця. На цю роль найкраще підходять всюдисущі бички-бубирі. Вони витривалі, довго тримають­ся па гачку, а внизу під скелею їх — невичерпні запаси! (Кого - кого, а бичків у Дніпрі аж надто багато, і де б ти не закинув вудку, вони всюди чіпляються на гачки. А скільки ікри цінних риб знищують ці малі розбійники!). А ловити їх — простіше простого. Черв'ячок — на гачок (чи бодай шматочок черв'ячка), опускай його під скелю, і не встигне поплавець і стати, як відразу ж пірне. От і є жи­вець. Чіпляти його на спінінговий гачок краще всього за верхню губу, короткий різкий змах, зашурготіла котушка, і вже той живець летить туди, куди вам треба. Почекавши, дйки свинцеве грузило ляже на дно і потягне за собою по­водок із живцем, вибереш слабину жилки, поставиш ко­тушку на гальмо, спінінг покладеш біля себе на скелі (але так, щоб який-небудь проворний окунь не стягнув його у воду) — чекай окуня.

У Ярослава завжди стояло два-три спінінги.

Закидав він живців метрів за двадцять — тридцять в напрямку чорного гостряка скелі з Дзвонецького порога, що виглядає там з води. Сяде, на Дніпро дивиться, мріє. Вдень сонце пече його немилосердно на тій скелі — тер­пить. Бо ось-оСь може взяти окунь. Та й сховатися від сонця на скелі ніде. Найактивніше окунь бере зранку й до полудня і в надвечір'я... Ось на одному із спінінгів трохи хитнувся кінчик. Миттєво хапай його, підсікай і крутії котушку, і вже на скелі б'ється-підстрибує черво­ноперий хижак. Знявши з гачка, чіпляєш нового живця і туди його, де щойно був його попередник. Тільки сів, як натяглася жилка на другому спінінгу,— ще один окунь. А трапляються такі окуні, що й спінінг їздить по скелі й котушка на гальмах тріщить, як кулемет.

І так за день тридцять — сорок окунів і опиниться в сад­ку. Увечері окуні беруть особливо шалено, тільки встигай їх витягувати, ловити живця, чіпляти його і закидати.