Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 6

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 6

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

Йдучи на Низ, повільно пропливає трудяга баржа, ве­зучи кудись пісок, хитнувсь раз-другий на її хвилі човен, кивки ритмічно закивали і знову заспокоюються. Тиша. Правий і лівий береги в сірій передранковій млі, всюди пустка, тільки на кар'єрі блимають вогні. Місяць вгорі і місяць знизу, біля самісінького борту човна. Вода зблизька чорна, наче аж глянцева, а далі світліша.

Ось-ось по-справжньому почне світліти.

Кивки на трьох спінінгах ані хитнуться.

Десь далеко в ранковій тиші чути торохтіння, певно, з Дніпропетровська йдуть перші моторки. Світліє над лі­вобережжям, де має зійти сонце, рожева смужка неба густішає ні очах, наливається соком, вода в Дніпрі роже­віє.

Світає все дужче й дужче, чіткіше виступають обриси берегів, н і сході все ширшає і ширшає рожева смуга, ось вона вже на півнеба, і вода вилискує золотом. Високі береги ріки застигли, як вартові. Починають одна за од­ною прибувати моторки, заякоряються, і знову тиша. За­мислившис ь, споглядаєш врочисту велич Дніпра, і в душі твоїй щось починає бриніти легендарне, билинне. Хочеть­ся повторювати рядки «Слова о полку Ігоревім», вчуваєть­ся плач Ярославни:

О Дніпре-Славутице!

Ти пробил еси Каменныя горы сквозь землю Половецку. Ты лелеял еси на себь Святославли насады...»

І здається, ніби на берегах Дніпра з'явилися половці в гостроверхих шапках, о он підступні печеніги ховаються в засаді готуючись напасти на князя Святослава... У цих краях на порожистому Дніпрі він і поліг. А нижче звідси, біля колишнього порога Ненаситець із скелею Гроза і найбільшим перепадом води (те місце звалося Пеклом). На одній із скель, що виступала з води, була чавунна плита з написом:

«В 972 году у Днепровских порогов пал в неравном бою с печенегами витязь — князь Святослав Игоревич».

Зараз чавунна плита перенесена із скелі (її затопили води озера імені Леніна) в село Микільське.

Кам’яними _ горами Ярославна називала дніпровські пороги. (Сьогодні про ті кам'яні гори, що їх пробив Дніпр-Славута, енциклопедія пише сухо і лаконічно: «Дніпров­ські пороги — виходи гранітів, гнейсів та ін. порід Українського щита в руслі Дніпра між Дніпропетровськом та Запоріжжям. Після збудування Дніпрогесу ім. В. І. Ле­ніна залиті водою».

У цих краях і починав Дніпро-Славута на зорі свого життя пробивати кам'яні гори. Перший поріг він пробив значно вище звідси — Кодацьким згодом було названо його, а нижче нього, на відстані семи верст, клекотів Сурський, далі на півверсти Лоханський. Ми зараз і знаходи­мося в його колишніх володіннях. Вода в ньому, як свід­чать очевидці, «плескалась, мов у лоханці, через те він і Лоханський». А нижче села Волоського (колись тут впер­ше посилили полонених волохів, звідси й назва), біля яко­го ми заякорилися з надією спіймати ляща, здіймається з води кам'яний Богатир. Раніше тут був ще один Бога­тир, на тім боці ріки, а між ними тяглися дві кам'яні гряди Богатирська та Стрільча забора. Обидві вони ни­ні покояться в глибинах Дніпра, а з двох кам'яних Бога­тирів уцілів лише один, правобережний. Зблизька він вражає своїми — справді богатирськими! — розмірами, і на нього дивишся, задерши голову, але дивишся шаноб­ливо— то ж бо утнула природа! У цих краях про обох Богатирів складено кілька легенд.

Оси одна з них. Жили колись там, де Волоське, два брати-богатирі. Тісно їм стало, розвернутися ніде, один одному заважати почали. От вони й вирішили позмагати­ся, і той, хто програє герць, піде звідси в інші краї, а переможець залишиться тут. От узяли вони в руки по й горі. Першим кинув менший брат. Загуділа ка­м'яна гора в повітрі і бабахнула в Дніпро біля правого його берега.

А старший як кинув свою гору кам'яну, то вона пере­летіла через Дніпро і впала аж на тім боці.

— Твоя взяла,— сказав менший брат і пішов у чужі краї шукати ефі землю, а старший зостався тут.

Інший варіант легенди: змагалися між собою — хто да­лі кине кам'яну] гору — два витязі: наш і чужинський. Тож наш кинув свою гору аж на той берег і лишився тут, а чужинець коли) кинув, то гора його ледве до правого берега долетіла, і він пішов геть... А втім, вороги звідси самі ще ніколи не йшли, наші давні — і не давні — прадіди-слов'яни виганяли їх звідси мечем, щоб зберегти для нас з вами цю прекрасну землю

І зненацька в сонній ранковій тиші починається… плюскання.

Озираєтесь ле-ле! – та то ж риба вистрибує. Риба грає!

Ліворуч, праворуч на застиглій гладі води — плюх, плюх, плюх. Та до човна все ближче й ближче: плюх, плюх, плюх...

Ой, ой, що ж це буде!

Посхоплювавшись, через борт човна перехиляємось, вдивляючись, а що ж там плюхкає? Риба невелика, в чор­ній воді здається чорною, вискочить на поверхню, вигнеть­ся («Підлящик!» — зраділи ми) і — плюх! Не встигнуть на воді й кола розійтися, як знову — плюх!

На поверхні залишаються бульбашки, якусь частку се­кунди вони тримаються, а тоді лопаються.

Сидимо, як зачаровані.

Безшумно піднімаються молоді лящики із глибин дні­прових, ріжуть воду спинним плавцем і, круто повернув­шись, підстрибують — плюх! І зникають у глибині...

Плюх, плюх, плюх...

Що це в них? Ритуал чи звичайнісінька ранкова... за­рядка?

Риба є, а кльову немає.

Аж тут наче каменюка у воду — б-бу-убух!!! — Лящ! — вигукнули ми в один голос. Так, це він, патріарх дніпровських глибин. Теж забіг погуляти.

Сидимо в човні принишклі, заворожені, а ранкова зоря розгорається, а вода вже золота, і молоді лящі вистрибують із чорних глибин теж ніби золоті.

Та ось рожева смуга блякне, біліє, і з-за лівобережної кручі виплітає сонце. Кармінове. Врочисто спокійне і якесь ніби аж не наше, не земне.

Плюхання поволі затихає.