Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 5

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 5

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

Коли це десь у темному маслиновому гаї почав жалібно і печально кричати самотній птах, і від того пронизливого крику — ніби пташиного і в той час людського — стає чомусь моторошно. І тоді хтось із нас (а ми ще тісніше повсідалися навколо багаття і в темряву ночі намагаємось не дивитися) розповідає легенду, яка, як всі легенди,— і красива, і поетична.

Колись давним - давно, ще на початку нашого сторіччя жила в цих краях вродлива дівчина Мар'яна. Жила вона лівому березі. А на протилежному, в Лоцмансь­кі Кам'янці — прадавньому селі дніпровських лоцманів, її коханий — молодий лоцман.

Зустрічалися воші вечорами посеред Дніпра.

Мар'яна лі свого берега припливала на човні, а ко­ханий її — із свого. І ті човники — борт до борту — стоя­ки на тихій воді, і не було за них щасливіших людей у світі. А коли на Дніпрі здіймалися хвилі і йшли горою, вони розпалювали вогнища — Мар'яна на своєму березі, ., коханий її — на своєму,— і від тих вогнів на душі в закоханих ставало тепліше. Далекий вогник з правого берега говорив: це я,І твій Петро, я кохаю тебе. А з лі­вого теж промовляв вогник: це я, Мар'яна твоя, я ко­хаю тебе...

Але зустрічатися її і випадало рідко.

У ті часи лоцмани першої статті проводили судна, другої — плоти, а третьої — «при излишестве их поступают добавочными рабочими па судна и плоты по воль­ному найму». Мар'янин коханий був лоцманом третьої статті (йому тоді тільки-но виповнилось двадцять літ).

«Як тільки стану лоцманом першої статті, так і при­шлю до тебе сватів»,— казав він Мар'яні.

А якось він вперше повів самостійно пліт на Низ.

Повів і не повернувся.

Минуло з місяць, коли Мар'яна нарешті дізналася, що сталося. Через п'ять порогів провів її Петро пліт — Кодацький, Сурський, Ревучий Лоханський, Дзвонецькнй, Ненаситець (він же Ревучий). Залишалося ще пройти Вовнизький, Будило (він же Кипучий), Лишній та Віль­ний. Але десь там за Ненаситцем підстеріг його Ґудзик — хитрий і підступний камінь у воді. З великої води Ґуд­зика не було видно, й спаде вода в Дніпрі, то він і з'являється на світі білому — великий, справді на ґуд­зик схожий. Лоцмани до нього препильно придивлялися, Щоб він часом не пристебнув до себе барку або й плота. Ось той Ґудзик і пристебнув до себе Петрів пліт...

І потемніло сонце, як дізналась Мар'яна, що трапилось з коханим. Сіла вона в човен, випливла на середину Дні­пра, і руки в неї опустились, і весла з рук випали.

Течія підхопила човен і понесла його вниз, усе швидше й швидше, до першого порога, а першим там був поріг Кодацький...

І тоді Мар'яна звелась і стала в човні на увесь зріст і стояла так заціпеніло і,дивилась на страшний навіть при

світлі місяця клекіт води біля порога... Кипучий той вир підхопив човен, кинув його в клекочучу прірву порога, і Мар'яна зникла у тім шаленім клекоті води... Але не загинула.

В останню мить вона буцімто перетворилась на чайку. І літав звідтоді над Дніпром, жалібно тужить-кигиче, шукаючи коханого свого, а коханого немає, і до білого ранку квилить чайка Мар'яна на Махортеті... А вдень вона, чайка як чайка.

З намету, в якому всю ніч було вогко і холодно, ви­бираємось о четвертій ранку. Власне, не так вибираємось, як прожогом вискакуємо з наміром пошвидше зігрітися.

Над Махортетом, над сонним, наче вилитим з важкого бляклого олова Дніпром, висить половинка світло-апель-синового місяця — тепла від нього, звісно, ніякого.

По всій широчіні ріки там і тут бродять туманці.

У гущавині дерев та кущів ще гніздиться густа піть­ма: ніч тільки-но починає ладнатися в дорогу. Ледь-ледь світає. Крутий берег потойбіч потопає в сірій млі. Нижче нас, де перед селом Дзвонецьким виступає гострий мис, блимає червоне око маяка.

Росяно. Свіжо. Пребадьоро.

Намети мокрі, трави мокрі, з дерев капає роса. Вогко. Бррр !. Аж не віриться, що вдень ми не знатимемо, де подітися від виснажливої спеки.

Кілька хвилин енергійно підстрибуємо, розмахуючи ру­ками Та й зігрітися не завадить — стриб, стриб, мах, мах... Ось уже кров жвавіше побігла по затерплому за ніч тілу. Оживаємо. Квапно давимось холодним сніданком. Зби­раємось швидко — спінінги, підсака, закрига, торба з хар­чем (сало та хліб), запасні снасті, і ми в човні, на ходу одягаємо теплі, куртки.

Вийшли з бухти на веслах і вже на Дніпрі завели мо­тор-4 лунко заторохтів він у ранковій тиші.

У сірій млі пливемо Дніпром. Половинка апельсинового місяця пливе за нами назирці. Махортет позад нас змен­шується, закутуючись у кирею туману. Звідси він скида­ється на лева, що приліг на березі Дніпра — видно гри­васту голову (густі кущі), простягнені передні лапи (голий берег), далі тулу би ще (маслиновий гай) і довгий хвіст з китицею (купка дерев па піщаній косі). Ще мить — і він зникає, пірнаючи в туман.

Праворуч, неподалік фарватеру, майнула і зникла спи­на якоїсь фантастичної тварини — то все, що лишилося від колишнього Звонця, четвертого дніпровського порога. (До­лі: вода прибуває, то заливає і той гостряк, але так за­ливає, що власники моточовнів, котрі не знають добре ло­цію б'ють там свої мотори).

Перетинаємо фарватер і, поминувши Майорівку, мчимо вздовлж правого берега. Проскочивши між скелястим та крутим берегом з одного боку та високою й громіздкою Багатирською скелею з другого, виходимо на акваторію напроти Волоського кар'єру.

Човнів ще не видно, ми перші. Заякорюємось. І не де-небудь, а в тому місці, де, як запевняв знайомий ри­балка, «здоровенна плітка бере і запросто клюють лящі, не кажучи вже про підлящиків. А як повезе, то іі короп­чук візьме»

Глибина — біля семи метрів.

Спінінги приготовлені, поставлені на борти, гачки з черв'яками (білим опаришем і земляним) вже на дні. Опу­щена й закрига.

Завмираємо, не зводячи очей з кивків на кінцях спі­нінгових вудлищ — ну, починайте вже кивати!

Кивки непорушні, тільки сонно, наче лащачись, пле­теться об Дюралевий борт лінива хвилька.