Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 4

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 4

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

Зірветься... Вудочка гнеться... Ой, зірветься... ой, зі­рве... Дихати нічим... Руки тремтять... Зірветься... Ой, зі­рветься...

Та ось він ніби пішов, пішо-ов...

Вистрибує з води. Ви вже бачите його товсту, широ­колобу голову з тупим носом, бачите все його майже ци­ліндричне тулубище. Спина у нього темно-зелена, майже чорна, боки срібні, із жовтуватим відтінком і увесь він — тугий, спружинений, налитий силою і завзяттям... Ось ви вже вивели його на поверхню води, ось уже підво­дите до себе... Вудка вже сторч у небо, ви, тримаючи в правій руці вудку, нахиляєтесь, подаєтеся вперед й од­ночасно простягаєте ліву руку. (Щоб не мати зайвого вантажу, бо вам доводиться бродити, ви підсаки, звісно,, не берете).

Головень уже біля ваших ніг.

Простягаєте руку—хап! Мимо.

А вудка в правій руці тремтить-бринить, а головень б'ється у вас біля ніг (та який головень! Кілограм, як не

більше!).

Хап рукою — мимо!

Ой, зірветься... Ой, б'ється, як скажений, ой...

І тоді, щоб дістати певніше, ви робите крок уперед, робите надіто поспішно й необережно, нога ваша спри-сає із слизького каменя, і ви, здійнявши бризки, зникає­те під водою...

Але ж як і витягнете головня — яка то буряна радість! Цілий рік потім буде що розказувати!

Швидко вечоріє і ще швидше... холодніє. Тільки сяде сонце, як від денної спеки (а спека така, що в наметі стає, як у добре натопленій печі!) не ли­шається й сліду. З гущавин виповзають перші туманці, а з ними з'являється вогкість. Повечерявши вже в тем­ряві, сидимо біля каменя, у виямку якого потріскує ба­гаття, гомонимо.

Навколо вас густа, нерушна пітьма.

Коли це на Дніпрі щось з'явилося тисячооке, яскраве, фантастично-казкове. В далині, в пітьмі ночі, пропливає яскраво освітлений туристський чотирипалубний паро­плав. Грає музика. Ми вже звикли на Дніпрі до швид­кісних «Метеорів» та «Ракет», що проносяться мимо остро­ва— оком за ними не встигнеш прослідкувати. А цей су­не повільно,| велично, наче випливає з іншого світу.

Пропливла освітлена громадина, і знову на острові чорна пітьми, скриплять дерева, та глухо шумить Дні­про. Підкладаємо в багаття сухого паліччя, і ледве воно спалахує, як смоляна пітьма обступає нас з усіх боків. Діти солодко-лячно озираються, їм всюди вчувається таємничий шурхіт, шепіт, у темряві кущів ввижаються якісь обриси, постаті... В такі тихі вечори на безлюдному острові, що потопає в пітьмі, тягне до розмов про загад­кові й таємничі випадки і взагалі — про різне страхів'я. Чим страшніше, чи хоча б моторошніше — тим краще. Як, наприклад, розповідь про запорожця, котрий бозна-коли жив у цих краях, рибалив на Дніпрі і витворяв усілякі дива. Одниим він був у пригоді, а на інших наводив ве­ликий ж а ж Він замовляв ворожі рушниці та кулі, щоб не стріляли в запорожців, обертав людей на вовкулаків, песиголовців, чортів. Його буцімто слухалася вся не­чисть...

Гомонимо й про Дніпро та про віковічну, здебільшо­го, криваву історію, що прошуміла його берегами... Тихо потріскуючи, жевріє багаття, спалахне паличка, заграють на лицях полиски вогню, трісне в пітьмі щось — ледве втримаєшся, щоб не здригнутися.

Вірші так і просяться. Особливо ті, що написані про ці краї, про січі криваві, що тут клекотіли віками.

...Поїдьмо древнім берегом Дніпра

До буйного Кодацького порога.

Тут знайдеш все:

химерний серп древлян.

Могил сарматських непорушні плити,

Шляхетський меч, турецький ятаган,

Останки мамонта, стоянки неоліту.

Тут чувся лемент кіммерійських військ,

Тут скіфів прокотилася армада,

Меткі купці рабинь, бурштин і віск

Від Ільменя везли до Цареграда.

Тут Ольжин і Олегів слід проліг,

Промчалася орди скажена лава,

Під грім порогів хитрий печеніг

Тут вбив в засаді князя Святослава.

Тут ті місця, де кожний шмат землі

Дзвенить луною ратного величчя,

Літопис їм вели в кривавій млі

Мечі і стріли, вила і паліччя...

Поет нічого не перебільшив, усе тут так і було: кожний шмат землі на берегах великої ріки, починаючи від прадавніх слов'ян і до наших днів, дихає історією. Недарма ж у цих краях ще й досі жива легенда про закам'янілий кістяк воїна, викопаний на початку століття десь із Прибережного піску. У тому кістяку буцім: стирчало вісімнадцять мідних стріл... І вчувається, як хропуть у пітьмі бойові коні — кіммерійські? Сарматські? Скіфські? Печенізькі? Слов'янські?.. Он вони, ті таємні коні, мчать (крутими берегами... І дзвенять у вітровії мечи. Дніпром пропливають козацькі чайки, десь б'ють гармати, дзвенять селянські коси...

Прадіди наші край свій рідний захищають...

Час уже й лягати, бо завтра ні світ ні зоря вставати. Думаємо податися на ляща, он, під грушею, жевріє червоний вогник— то на керогазі умліває рибальська каша. Для принади. Та каша, яка буцімто так здорово ляща ринаджує. Що ж, завтра перевіримо, так це чи ні.

Вставати з нагрітого каменя, що зберігає ще сонячне тепло, йти від затишно жевріючого багаття у вогку пітьму не хочеться.

Тож сидимо, кожен про своє думаючи.