Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 3

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 3

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

У першу ніч не спалося.

Від збудження й нетерпіння (швидше б уже ранок, швидше б за вудочки та спінінги та половити окунів та головнів або ж карасями та лящами душу відвести) сон геть утікав. Та й мулько дуже. Намет ставили нашвидку­руч (вже сутеніло), під низ простелили лише ватяну ковд­ру, але на твердому ґрунті й вона не рятувала.

Перед входом у намет уся в кам'яних виступах бухточ­ка, а за нею на просторі шумить Дніпро. Розгулявся! Гуде вітер, хвилі з шумом набігають на берег, б'ються в камін­ні, тяжко зітхаючи, відкочуються назад. Щоб знову рину­тись на берег.

Виходжу куріти, ніч вітряна і чорна. В маслиновім гаї — пітьма аж смоляна. Не докуривши, повертаюсь у намет. Холодно, вогко. Доводиться надівати светри. Скручуєшся калачиком, натягуючи на себе все, що можна, і, тро­хи зігрівшись, поринаєш у короткий, тривожний сон...

Усю піч прокидаєшся від пронизливого крику.

Крик той різкий, уривчастий, печальний та самотній, і від того, що він загадковий, стає трохи моторошно. Наче птах скаржиться на свою рознещасну долю.

Чути невгамовний шум ріки, пориви вітру то затихають, то знову наростають. За наметом шумлять-скриплять де­рева — глухо, тривожно. В наметі, хоч в око стрель, така темінь. І три крик — печально-моторошний — не дає тобі заснути. Птах крикне і затихне, крикне і затихне... Іноді так сумно {кричить, що аж душу вимотує, наче хтось у пітьмі терпить біду і марно прохає допомоги. І ти відчу­ваєш себе (самотнім на безлюдному острові десь на краю світу. І їда за птах кричить? Чайка? Їх тут чимало ночує на камінні але чому кричить лише одна з них?

Вітер лопотить наметом, глухо шумлять дерева, б'ється Дніпро в прибережному камінні, а в гущаві скрипучих де­рев кричить і кричить птах. І тобі починає ввижатися різ­не... гм-гм,.. про душі загиблих тощо, чуте тобою в далекому - предалекому дитинстві. І сниться тобі, що ти вихо­диш з намету, крадешся. Моторошно, страшно, аж дріж тіпає, а тебе якась сила манить-веде у смоляний від чор­ноти гай. І І раптом бачиш, як засвітліло навколо дерева, підходиш!ближче н завмираєш з ляку: на дереві у білому сидить дичина, розпустила довге волосся і жалібно кри­чить чаїним голосом..!

Ти хочеш крикнути — і не можеш, хочеш утекти — і не можеш, бо ноги наче приросли до землі... І раптом хтось тебе за плече — хап!

А-в...— кричиш ти і з ляку прокидаєшся. У намет, посміхаючись, заглядає сусід.

Вже ранок, пора вставати, бо так і риболовлю мож­на проспати.

Ху-ух, як добре, що то був усього лише сон.

У завсідну бухту Махортета навіть за повної води увій­ти на моторі ризиковано — повна гарантія, що буде по­гнуто гребний вал. Як, між іншим, і плавати (на моторі) близька побіля острова, де каміння стільки, що й за літо його на перелічиш! Тому доводиться мотор глушити і під­німати його в човен ще на підході до острова, а в бухту заходити на веслах.

І все одно днище човна раз по раз скрегоче об підводні перепони. Коли ж рівень води падає (а це «буває регулярно щовихідних), то всюди, куди не кинь оком, виступає з води мокре, слизьке каміння — мале, велике, гостре, плоске. Все то залишки кам'яної гряди Товчинської забори. А тільки на початку тижня рівень воду в Дніпрі починає підніматися, всі ті «стада» знову йдуть під воду. До наступної суботи. І там, де ти вчора міг пройти, не замочивши ніг або іі перестрибуючи з каменя на камінь, сьогодні можеш шугнути по шию чи й з головою, у тім камінні -+- царство махортетських головнів та окунів.

А головні тут добре ловляться у високу воду.

Вони тоді виходять на полювання і жадібно хапають будь-яку живність, що падає у воду. Найкраще їх ловить на коників. Ом, щоб спіймати головня, треба спершу наловити коників. На наше, рибальське щастя, ловити їх просто, особливо вранці, коли вони ще не обсохли від роси й не відіїрілися від нічної прохолоди. Ловлять їх у пляшку, пляшку пучечком трави затикають і чіпляють її на шнурку сові на шию, щоб не заважала і була на по-хваті. Вудочки теж потрібна не проста, а головнева. А втім, для цього можна переобладнати будь-яку вудочку: зняти грузило, а поплавець краще замінити на дерев'яний. Простіше поставити суху паличку товщиною в палець. Що­правда, без грузилка вудити не зовсім зручно, особливо при закиданні, але після деякого тренування все швидко наладиться. І ще потрібно екіпіруватися відповідним чи­ном, оскільки ловити головня доведеться не з берега і не з човна, а бродом. Ловець (почепивши на шию пляш­ку з кониками) взуває гумові, рибальські чоботи (камін­ня!), до пояса чіпляє металевий садок, вудку в руки і — в похід на лови. Тобто починає бродити понад островом від одного каменя до іншого. А втім, як точніше, то не бродить, а пересувається у воді — повільно, м'яко, обе­режно, якомога тихіше, не роблячи зайвих рухів. Камін­ня під водою гостре й слизьке, а спіткнутися чи шуг­нути у вирву з головою — не так уже й важко. Це пер­ше. І друге: щоб не сполохати рибу. Головень обереж­ний, плаває у півводи, уважно слідкує за берегом.

Отож, нечутно пересуваючись понад берегом, безшум­но закидаєте коника то до одного каменя, то до іншого, то в те озеречко, то в інше... Дерев'яний поплавець (па­личка) плаває на поверхні, і наживка ваша теж плаває зверху. Головні поки що не спішать хапати вашого коника, але -— терпіння, витримка і ще раз терпіння та витримка Ось коник падає на воду і раптом... раптом зникає. А з ним зникає під водою і паличка, що виконує ь поплавця. .. Ривок, і вам здається, що хтось потягнув до себе вудочку. Отямившись, ви різко і силь­но підсікаєте — губи в головня міцні, витримають.

Відчувши, що він попався, головень залягає на дні (якщо встигне шмигнути в кам'яну щілину чи під на> вислий камінь, то витягти його звідти майже безнадійно), Залягає міцно, і відірвати його від дна, не обірвавши волосінь, не так і просто, як здається. Вудлище гнеть­ся в дугу, вже й волосінь, натягнувшись, як струна, бри­нить, а головень — ні з місця. Наче за дно вхопився.

Та як він не чинить опір, ви все ж повільно починаєте його відривати від дна... Відірвали. Переводите подих, але крізь стиснені зуби. Тепер здобич треба виважувати, обережно, але в той же час твердо й рішуче, не даючи послабини. Спершу риба йде хоч і туго, але, на щастя, спокійно. Та з півводи раптом починає робити піруети вистрибує, каменем б'ється об воду, зникає, знову стрім­ко вистрибує... А ви... А втім, хіба знайдуться зараз такі слова, якими можна було б передати ваш стан?