Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 2

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати - сторінка 2

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

Домовились, але — справи, те, се... Закрутило в буденних клопотах, так і тиждень сплив і домовлений день, звіс­но, давно минув. А тоді таки зібралися. Знайомі нас тепер не чекатимуть на причалі в Діброві, і невідомо було, як ми дістанемось до них на острів, але втішали себе тим, що якось воно на місці владнається.... Може, попутна моторна підкине, може, ще якось...

І хоч на Двох мали всього лише чотири руки, та речей зібралося й на всі вісім: теплі, ватяні ковдри, тонкі ковдри, куртки, теплий одяг (ночі на Дніпрі, як нас застерігали, холодні навіть спекотного літа), гумові чоботи, казанки, миски, чашки й ложки та виделки, пачок зо три солі (рибу голити), пачки цукру, крупи, вермішелі, концентрати, яйця, .і десяток кілограмів картоплі, овочі, фрукти, сім хлібин (для самого і лише хліба довелося виділити окрему й до­сить простору сумку), туристський керогаз «Шмель» і ще багато дечого — півмісяця зібралися жити на безлюдному острові, де, звичайно, магазинів немає. От і вийшло: два рюкзаки (у мене — звичайний, у сина — великий «Єрмак»), що їх ледве-ледве собі на плечі підняли і від яких аж во­дило нас, торба з хлібом, зв'язка (чимала й важка) спі­нінгів та вудочок, каністра для питної води, намет, добрий і юк з ковдрами й теплим одягом. І ще дві сумки бозна з чим... Як ми все те витарабанили з квартири, як втиснули­ся в автобус, як дісталися в річковий порт, як влізли у переповнений теплохід — і досі не знаю. За годину з чимось вже були в Діброві. Вивантажились не без допомоги співчутливих пасажи­рів. «І треба ж було ото стільки нагребти! Чи ви на тім Махортеті вік збираєтесь вікувати?..» Теплохід через мить підчалив і пішов на низ (мимо Махортета), а ми з горою речей зосталися на червоній від іржі старій баржі, що слугувала тут за додаток до заякореного плавучого причалу.

Навколо!—скільки не озиралися — ані душі. Шумів за причалом очерет, та десь за баржею, на мілководді, гелготіли гуси і качки, закінчуючи свій вечірній туалет з не­змінними водними процедурами. Була дев'ята година ве­чора. Небо низько обіклали набряклі, непривітні хмари, від яких віяло зимою. Обрії звузились, закутавшись у сіру пелену. Дніпром валами йшли свинцево-сірі хвилі. Ось-ось мав початися дощ.

Жодної моторки біля причалу чи бодай десь біля бере-ми не побачили: бо хто з островитян проти ночі приїде в Діброву? Майнула зрадлива думка: а чи не повернутися додому? Та назад у місто теплоходів уже не було, і матрос-касир, зачинивши зелену будку на причалі, що слугувала за касу, пішов у село. Невдовзі за ним, ґелґочучи і ках­каючи, посунули і гуси та качки.

Пробіг берегом геть змерзлий хлопчина в мокрій майці, із саморобним вудлищем у руках та трилітровою банкою, у якій на дні збилися в купочку з десяток темних бичків з мізинець завбільшки та плавала вгору животом пліточка такого ж розміру...

Чекати невідомо чого далі не було сенсу. Час був проти нас: світлового дня лишалося щось тро­хи більше години. А на сірих хвилях Дніпра — жодної моторки.

Після короткої ради вирішили іти берегом аж до гирла Вороної, а вже там, напроти Махортета, щось та приду­маємо.

Знову надіваємо рюкзаки, від яких нас водить, кожний бере у дві руки по три-чотири речі і — вперед!

А втім, дороги, як такої («смуга землі, по якій їздять і ходять»), не було. Щоправда, від причалу і до останніх хат села понад берегом ще тяглася хоч якась стежинка, а далі й вона зникла, і ми, то пірнаючи з головою в розкішні бур'яни, то в хащі кущів, посунули навпростець, тримаю­чись берега. Досить швидко почали мліти руки від сумок та тюків, рюкзаки гнуть нас до землі, зв'язка вудок та спінінгів зачіпається за кожну гілочку чи бадилину... А тут ще а урвище — де воно взялося? Ризикуючи зірватися, спускаємося вниз і відразу ж (теж ризикуючи зірватися) піднімаймось крутим схилом па гору. Схил крутий, як сті­на, і без допомоги рук не обійтися, а руки зайняті, рюк­заки тягнуть вниз, і ти кожної миті подумки ойкаєш, бо здається вже стрімголов летиш униз... Видершись на кручу і віддихавшись, посунули тирлом, а тоді оранкою, а тоді знову кущами й бур'янами... До гирла Вороної, здавалось (як були на причалі), рукою подати, а насправді вияви­лось — кілометрів з чотири. Та все ярами, та все кручами. Чим довше йдемо, тим довшою здається дорога... Продер­лися через акацієвий гай, ще раз спустилися в яр, ще раз вибралися з яру і не повірили власним очам (які, до речі, добряча заливав піт): берег круто повертав ліворуч, і пе­ред на^и було гирло Вороної.

Не спинились, а попадали на крутім березі.

Віддихавшись, повиплутувалися з лямок рюкзаків і звелись на тремтливі ноги. Праворуч нас шумить Дніпро, а попереду, внизу під кручею, зеленіє смуга очерету, а вже за ним, відрізаний від нас водами Вороної,— Махортет. Над ним висять темні хмари, каміння його теж потемніло, у верховітті дерев гуде вітер, ось-ось почнеться дощ.

Не привітно, незатишно на острові, валами йдуть мимо нього дніпровські хвилі.

Вирішили так; Я лишаюсь з речами на березі, а син на надувнім матраці перепливе Ворону (це з кілометр чи десь біля того), дістанеться до острова, а вже тоді Петро Олександрович на моторці приїде за мною та речами. Якщо він, звичайно, на острові, а не повернувся додому.

Доки син переплив Ворону, доки, тягнучи за собою матрац, брів серед каміння (залишки Товчинської забори), я випалив кілька сигарет — а раптом на острові нікого не­має? Хто захоче гибіти в наметі у таку негоду? Та ось із-за кам'яної гряди острова вигулькнула моторка і круто по­вернула в мій бік..

— Ну??? Як?? Що??? Ловиться??? — засипаю Петра Олександровича зливою запитань, як тільки-но він причалив до берега. - Окунь бере в камінні? А головень бере? А карась бере? А лящ бере?.. А-а... а риба взагалі ловиться?

У невеликій, підковоподібній бухточці росте стара дика груша, а біля неї виглядає з кущів акації величезна спина сірого валуна, широка, плоска, наче там залягла доісто­рична тварина — бронтозавр чи ще хтось... Біля того валу­на на трав'янім моріжку й поставили ми намет (намет на­ших знайомих по (гой бік валуна, під грушею). Відразу ж; за наметом починався густий, зарослий кущами та кро­пивою маслиновий гай. За ним — праворуч — трав'яниста частина острова, а ліворуч — оточене валунами болото (колись там було озерце, і туди заходили карасі, але те­пер воно геть заросло рогозом — не пролізеш).