Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати

Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати

Индекс материала
Візантійський кінь. Валентин Чемерис. Читати
сторінка 2
сторінка 3
сторінка 4
сторінка 5
сторінка 6
сторінка 7
сторінка 8
сторінка 9
сторінка 10
Все страницы

ВІЗАНТІЙСЬКИЙ КІНЬ

«Як прекрасно жити над великою водою! Можна любити море, океан, можна мріяти про них, але не мож­на нічого в світі так любити, як ве­лику річку, велику свою воду, що тече безупинно поміж рідних берегів»

Олександр Довженко

Колись у (цих краях було ревуче царство Дзвонецького порога — четвертого із дев'яти кам'яних страховищ Дніп­ра. Він перетинав тоді Славуту напроти однойменного уро­чища, прадавнього козацького займища, що споконвіку славилось рибою, птаством, бобром та хутряним звіром.

Довжина Звонця (таке ного слов'янське найменуван­ня) з правого боку сягала 87, а з лівого — 102 сажнів1, падіння води становило 0,72 сажня. Вода падала чотирма лавами — Плоскою, Чорною, Глухою та Кобилиною.

А трохи нижче Звонця йшла Товчинська забора (так тут називалися кам'яні гряди, що на відміну від порогів тяглися не через усю ріку, а лише з якогось одного її бе­рега), за нею з лівого боку вливалася (та й зараз влива­ється) в Дніпро річка з поетичним йменням — Ворона.

Тільки не думайте, будь ласка, що цю річку своїм ймен­ням нагородили ворони, ні. В українській мові є слово «повороніти». Дуже симпатичне слівце, хоч зараз і рідко вживане. Ось приклад: «Піднявся великий вітер, і Дніпро зразу поворонів». Тобто потемнів. Тож вода в річці була вороного, темного забарвлення, звідси й назва — Ворона.

Так ось у гирлі Вороної (це нижче лівобережного села Діброва, приблизно за тридцять кілометрів від Дніпропет­ровська вниз по Дніпру) і знаходиться острів з дещо див­ною, як для цих країв — чи не тюркською? — назвою: Махортет. Що означає оте ймення, місцеві жителі не знають.

Широкою, але не глибокою протокою (у певних місцях за малої води її можна перейти вбрід) він ділиться на два острови — Малий і Великий. Дніпровські рибалки їх ще називають Верхнім і Нижнім.

Про Верхній острів, або Малий Махортет, і піде мова. З трьох боків його оточують води Вороної, а з четвертого у всій широчіні, красі і величі плине мимо Махортета пов­новодий і просторий Дніпро. А втім, у часи Дзвонецького порога Славута в цих краях був не широким, хоча й гли­боким. Старе його річище тислося ближче до крутого пра­вого берега. Там він, ревучи й клекочучи, з тисячолітнім дзвоном прокладав собі шлях чотирма лавами через не­похитний Звонець, а все це роздолля, що його займає за­раз вода, тоді було придніпровською долиною з вербови­ми та дубовими гаями, з луками, сіножатями й численни­ми озерами й озерцями.

Та звідтоді, як року тридцять другого було збудовано в Запоріжжі Дніпрогес, води озера імені Леніна, заливаю­чи на майже сімдесятикілометровому відрізку всі пороги й кам'яні гряди, сховали в собі й Звонець з його Товчинською заборою і широко та привільно розлилися від одного берега до другого. Вони залили старий Дніпро і всю не­озору долину.

Кам'яні перепони назавжди пішли під воду.

І став у цих краях Славута таким привільним та ши­роким, що, дивлячись на нього — багатоводного й безмеж­ного,— хочеться згадувати море... І хай то буде всього лише поетична метафора — Дніпро, як море,— але чесне слово, він і справді у цих краях, як... море.

Не знаю, як тече і голубіє Сена,

як Темза піниться, закована в граніт,

проте на весь широкий, многолюдний світ

нема ріки милішої для мене

за тебе, Дніпре мій.

Стрічаючи зорю, зійду на кручу я — ти, шумний, піді мною, і легко так стає, і глибше я люблю цю землю радісну, омивану тобою.

З вікон-ілюмінаторів швидкісних «Метеорів» та «Ра­кет», шю раз по раз проносяться голубими просторами тої вниз, то вгору, Махортет видається таким собі... маленьким острівцем (з боку Дніпра зарослим деревами та ку­щами), нічим особливо не примітним, невиразним шмат­ком суходолу серед річкового безмежжя.

Північний його край (як і західний та частково схід­ний) густо загромаджений чорним та сірим камінням, що стирчить при березі й ген у воді то гостряками скель, то пласкими й широкими спинами якихось міфічних бегемо­тів, що] стадами бродять навколо берега. А скільки ще того слизького каміння під водою!

У тому кам'яному царстві — окуняче та головневе цар­ства. "Гам ці стрімкі й сильні хижаки, ховаючись у пітьмі підводних каньйонів, очікують на здобич. І там їх буцімто ловити легко: окунів на донки з живцями (річкових бич­ків серед підводного каміння невичерпно!), а головнів— вудочками в проводку на коника (а коників в густих тра­вах рівнинної частини острова серед заростів безсмертника та чебрецю, та інших духмяних трав — цілі оркестри нев­гамовно сюрчать день у день!).

Принаймні, так говорили бувалі дніпровські рибалки.

А взагалі про Махортет — його кам'яні гряди, первіс­ну, ніким не займану тишу, про дніпровське роздолля та про відчуття, що ти знаходишся не за якихось тридцять кілометрів від міста, а десь на краю світу білого, і, зви­чайно ж, про окунів та головнів (та ще й про лящів, що водяться у Дніпрі в тих краях) автор вперше почув від одного знайомого сімейства природолюбів, котре вже чи не десяте літо підряд проводило свої відпустки тільки в наметі на Махортеті, а про різні там чорноморські пляжі і слухати не хотіло...

То ж миле те сімейство — Петро Олександрович та Ал­ла Павлівна — і запросило нас до себе в гості на Махор­тет. Запросило, коли збиралося проводити на острові чер­гову свою відпустку (у них моторний човен, і вони завжди своїм ходом дістаються з міста до колишнього царства ко­лишнього Дзвонецького порога). Було домовлено і про день та годину, коли ми з сином припливемо рейсовим теплоходом до села Діброви, а вони звідти заберуть нас човном і перевезуть до себе на острів.