Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА По дорозі в казку. Олександр Олесь - 3

По дорозі в казку. Олександр Олесь - 3

Индекс материала
По дорозі в казку. Олександр Олесь
ІІ КАРТИНА
ІІІ КАРТИНА
Все страницы

III КАРТИНА

Ліс. Великі скелі. Гірська природа. Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.

Він — сам, ідей спиняється. Гордо піднята голова, почувається сила, але помітно, як хитається часом його постать. Сідає на камені. Хтось іде поволі і, угледівши його, говоре:

— Ах, ти сидиш.

Він мовчить.

— У тебе вид біліш від крейди. Ти утомився? Занедужав?

Він. Ні, ні! Я довго думав. Думки ж — вампіри: із мозку смокчуть

кров, і через те блідий і вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, і я лежав би на землі, розірваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але... єдина мить...

— І можеш думать ти, що він би міг тебе роздерти?
В і н. Все може бути.

— Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твої слова косою підтинають... Тебе ніхто не подолає.

Він. О, так, — ніхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобі здається? Коли ми вийдем з лісу? Коли ми ввійдем в Казку?

Тринадцять днів ми пущами йдемо, а ліс не рідшає.

— Коли ми вийдем з лісу?! У мене ти питаєш?!

В і н. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобі здається?

— А ти (встає), а ти хіба не знаєш? В і н. Я? Я... Знаю я, я знаю, ну, а ти?

— Нащо тобі мене питати? Раніш ти не Питав нікого. Ти вів нас, а ми йшли і вірили тобі.

В і н. А ти тепер не віриш?

— Я не кажу сього, але мені хтось немов камінь наложив на плечі. Я далі йти уже не можу. Я упаду, я падаю...Я ляжу, я стомивсь... (Лягає).

Він. О брате мій! Устань і вір: не зайде сонце ще затори, як ми угледим Казку.

— Сьогодні будем в Казці? Сьогодні?! (Підводиться і знову опускається). Ні, я полежу трохи, я стомивсь; (Падає біля його ніг).

— Він. (схоплюється, швидко підходить до дерева, обходе його кругом і оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!

— Що ти сказав?

Він. Нічого... то так... я сам собі.

— Так важко... Я засну... Коли ви будете іти, мене лишіть! Я мушу відпочити, я вас догнати встигну.

Дівчина і хтось з нею ідуть бадьоро.

Д і в ч и н а. А ти, мій соколе, мене Чекаєш? Яка я рада!..

— (Весело). Вона усе мене питала, чому врівні з тобою йти не може...

Д і в ч и н а. (приглядається до Його, потім кладе йому руку на чоло).

Чого ти так замислився і наче засмутився?

Він. Я змучився... ішов... боровся... Я подумав... ах, я подумав...

Д і в ч и н а. Ти змучився...

— Ти змучився...

Тиша.

Він. Скажи мені... Скажи мені... Учора ми... Учора тут ми не були?

— Дрижить у його голос...

Д і в ч и н а. Чого твій голос так дрижить? Ти, може, хворий?

В і н. Учора тут ми не були?

Д і в ч и н а. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогодні тільки.

В і н. Ти дерева цього не бачила ніколи?

Д і в ч и н а. Не бачила ніколи.

Він. То, значить, так мені здалося... Ми далі йдемо?!

Д і в ч и н а. А ти... А ти... думав, що не... далі?

В і н. Ні, ні... Я так і думав... і думав так, що далі.

З долу недужим голосом:

— У мене він питав: коли ми дійдем в Казку? Слова його мене, як стріли, підтяли. Я з місця встать не можу.

— Питав ?!

Д і в ч и н а. Хіба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?

— А де його корона?..

В і н. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив її.

— Він загубив корону.

— (З долу). А я... її й не пам'ятаю.

— Скажи, коли ми будем в Казці? Ти ж був, ти ж знаєш.

В і н. Я знаю... був... Я знаю...

— Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..

В і н. Мені здається...

— Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бігають очі... Він не знає.., Йому здається...

В і н. Мені здається, що ми сьогодні будем.

— Скажи, коли ми будем,в Казці?

Він. Принаймні... Мені здається, що сьогодні.

— Йому здавалось і раніше... Хе-хе-хе! .

В і н (встає). Хто смів тут зараз засміятись? Чий голос тут мені над

ухом продзвенів? Комар, чи що, хотів мене злякати сміхом? Я грому не

боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). І смерть... останній мій тріумф на світі!..

Той, що лежав, підводиться.

— Я не казав нічого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дійдем?

Я відповів тобі, що я не знаю. Хіба я можу знати? Я тільки йду і сам не знаю, як іду. Мене несуть немов великі крила.

— І я нічого не казав. Твій голос задрижав, я усміхнувсь несамохіть.

В і н. Коли несеш ти жертву Богові, не личить усміхатись.

Д і в ч и н а. Він усміхнувся мимоволі, — прости йому.

Здалека чути співи молитовні.

— Ідуть, надходять... Ходім назустріч їм.

— Ми їм розкажем те, що чули. (До дівчини). А ти останешся?

Д і в ч и н а. Я... останусь.

Двоє ідуть ліворуч, і чути їх далекий сміх.

В і н. Хто засміявсь?

Д і в ч и н а. Ніхто, ніхто... То так тобі почулось.

В і н. Ні, ні! Я чув, що хтось сміявсь злорадно.

Д і в ч и н а. То так тобі, соколе мій, почулось.

Він проводе рукою по голові, зітхає.

Д і в ч и н а. Ти зітхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усміхнись, ну, глянь

мені в очі... А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй... Я знов сплету тобі вінок із маку. (Іде, зриває квітки і сідає біля його ніг).

В і н. Ти знаєш. Що мені здалось? Мені здалось, що ми йдемо, йдемо

вперед і знов вертаємось туди, від кіль і вийшли. (Тиша). Ні, ні, зовсім не

те мені здалося. (Тиша). Мені здалось, що я себе дурманом обпоїв. Ні,

знов не те... (Тиша). Немов усі, що йдуть за мною, не ідуть... (Тиша).

Немов усі сміються тільки з мене...

Дівчина. О мій улюблений! Хто сміє насміхатись?!

Він. Ні, я не те хотів сказати... Мені здалось, немов уся юрба іде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. І це не так, і це... не так... Ну, зрозумій... Мені здалось, що я лежу і сплю, мені ж якийсь солодкий сниться сон. І ось тепер, і ось тепер мені усе єдиним сном здається.

Дівчина. Я й досі не сплела вінка тобі; — ламаються квітки. Пелюстки облітають, а стебла все ламаються.

Він. Це справді сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший від усіх, міг повести усю юрбу із лісу?.. Невже б я зміг, я б перший зміг іти і розривать терни колючі?! Невже б я міг, як стрілами, очима ранити і тигра, й лева?.. Не вірю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, і не сон, а тільки я слабий... найслабший...

Д і в ч и н а. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квітки). У тебе сльози?

В і н. Ні, ні, це так...

Д і в ч и н а. (гордо). Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану... Ти вів юрбу... Ти розривав кущі тернові Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. Я більш нічого не скажу.

Чути далекі співи.

Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!

(Іде назустріч співам).

Він сидить замислений і слухає співи. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Прислухається, встає. Поволі в йому прокидається сила, він виростає, гордо відхиливши голову назад, стоїть і жде. Регіт наближається, і юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною. Страшні обличчя ховаються. Декілька хвилин тиша.

Голос, (ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.

Легкий сміх, гудіння.

— Нам сказали, що ти не знаєш, куди іти.

— Нам сказали, що ти загубив корону. Ми знайшли.

— Нам сказали, що королем не був ти зроду.

— Нам сказали, що ми не вийдем з лісу!..

В і н. Хто вам сказав? Хай вийдуть ті і ще раз скажуть.

Тиша.

— Я не казав.

— І я.

— І я, хоч забожусь, і слова не казав такого.

— Він (підвищеним голосом). Хто смів казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смів (кричить) цей ранок затуманить?

Юрба одступає, згорблюється, стає сірою.

В і н. Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я весь в крові і ранах, — ви смієтесь! Брати! У мене сльози!

— Він плаче?

— Він плаче...

— Він плаче! Ха-ха-ха!

Юрба наступає, випливають знов страшні обличчя.

Сміх.

— Ха-ха! ха-ха! ха-ха!

В і н (по тиші). Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас... боюсь!..

— Він нас боїться, а ми ішли за ним! Ха-ха-ха-ха!

— Хто йшов? Принаймні я не йшов.

— І я не йшов.

— І я.

— І я.

Він. Так ви не йшли за мною? Ні? Так я не вів вас?! Ні?! Я божевільний?!

— А ти... ти думав, що ішли? Ха-ха-ха-ха!

Регіт. Підіймають кілок з короною і вертять ним.

— Ха-ха!Жороль! А ти і досі думаєш, що ти король?!

Він. Хто думає?!

— Уже ж не ми.

— Ха-ха!

— Уже ж не ми!

В і н. Так ви не йшли за мною? Я вас не вів нікуди?

— Ти ще питаєш нас?

— Ха-ха!

— Та годі з ним балакати! Назад! Рушаймо на домівку.

— Ходімо навпростець! Ось я дорогу знаю.

— Ні, краще я...

— Давайте я попереду піду! За півгодини доведу вас.

— Ось він нехай попереду іде... ось... він.

(На людину, подібну до горили, надівають вінок.)

— Король! Король! От так король!

— Ведмідь злякається такого короля!

— Ха-ха-ха-ха!

В і н. Страховища! Хто ж ви? Ви привиди?

— Ми привиди?

— Ми привиди? Хто привиди?

— Ти привид сам!

Кидають каміння, дрючки. Хтось з дівчат в юрбі голосно скрикує.
На сцені робиться темно, юрба зникає, стогне. потім поволі яснішає.
Він (лежить і стогне) Розбили голову... Розбили голову... Я умираю... Я умираю...
Дитячий голос згори: — Хто там?

В і н. Я умираю... Я умру...


Сходе з гори хлопчик років десяти, в білім убранні.

Хлопч[ик].Ти хто такий?

Він мовчить.

- Ти хто такий? Ти впав? Розбився?

Він мовчить.
Хлопчик підводе йому голову.

В і н. Це привид знову?!

X л о п ч и к. Я — хлопчик!

В і н. Чого ти тут? Як міг зайти в такі ти нетрі?

Х л о п ч и к. Я був тут на узліссі, коли — твій стогін чую. От я й пішов на голос.

В і н. Ти на узліссі був? Ти кажеш — на узліссі?.. Що ти кажеш?..

Х л о п ч и к. Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку.

В і н. Тут Казка, кажеш ти?!

X л о п ч и к. За лісом зараз Казка.

В і н. Тут ліс кінчається.

X л о п ч и к. Кінчається тут зараз.

В і н. За лісом — сонце?

X л о п ч и к. Сонце. У Казці завжди сонце.

В і н. Сонце!! Не вірю я, ти — привид!

Х л о п ч и к. Ну, глянь: я гілку відхилю, і ти дорогу вгледиш. (Відхиляє гілку, і цілий потік сонячного проміння ллється через просвіт і вривається на сцену).

Х л о п ч и к. Ти бачив браму Казки? У золоті вона горіла.

В і н. Так, я не помилився?! Так я їх добре в Казку вів? Ми швидко

будемо у Казці!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..

X л о п ч и к. Твого вже голосу ніхто почуть не зможе. (Робиться темно).

Завіса