Головна ШКІЛЬНА ПРОГРАМА По дорозі в казку. Олександр Олесь - 2

По дорозі в казку. Олександр Олесь - 2

Индекс материала
По дорозі в казку. Олександр Олесь
ІІ КАРТИНА
ІІІ КАРТИНА
Все страницы

II КАРТИНА

Ліс. Удосвіта. Він. Дівчина. Юрба. Троє молодих, подібних один до другого, стоять ліворуч.

Окремі голоси з юрби:

— На дереві, що зламано вітрами, він сів з подружжям відпочити.

— І нам звелів спочить і підождать, поки надійдуть всі.

— Невже ми будемо усіх чекати? їх сотні, тисячі іде; вони на милі розтяглися. Калік же нам за рік не дочекатись!

— Звичайно, ні. Та ми не будем їх і ждати. Вони і так дорогу знайдуть: ми ж слід лишаєм за собою.

— Коли б спитать в його: як він гадає про калік.

— Не заважай йому сидіть і спочивати: він цілу ніч ламав гущавину проклятих нетрів. Він сам ходив туди, куди б із нас ні один не пішов.

— То, може, він, а не вітри, і дерево зламав?

— Це не по людській силі.

— А ти хіба у нього силу міряв?,

— Я сам своїми вухами сьогодні чув, як щось у лісі затріщало. Здавалося, зірвались тисячі якихось звірів і понеслись, злякавшись, в нетрі.

— То він зламав, я в цьому певен.

— Я це й раніше знав.

— Невже зламав такого дуба? Яка ж у його сила!

— Він демон!

— Він пророк!

— Він був, я певен в тому, був у Казці.

— Щоб так дорогу знати, то треба бути вже не раз у ній.

— Він нам не раз казав про неї і раніше.

— Невже він з Казки? Чому тоді він крил не має? У Казці всі крилаті.

— А ти хіба дививсь, чи єсть у нього крила? Коли б він сам хотів побути в Казці, то, може б, він давно вже полетів, але він хоче всіх нас вивести із лісу.

Тиша.

— А ось тепер чомусь не бачу я тропи.

— Не бачиш? Як же так? Ану, приглянься краще!

— Хоч око виколи — не бачу.

— Невже тобі не видко, що на ній трава хоч і росте, а ніби чимсь прибита...

— Але ж і праворуч, і ліворуч трава прибита. Чому ж ти думаєш, що сарни не могли ходити тут і пастись?

— Ось він іде... Ми можемо його спитать самого.

— Навіщо там питати? Ні ліворуч, ні праворуч не вів він нас ніколи.

— А все ж спитай Його, спитати можна.

— Спитати можна.

— Підходить він, підходить... Нащо питати? Нащо питати? Хіба не знає він, куди веде нас?!

— Я не казав сього, я не казав сього. Звичайно, турбувать не варто. От я тепер вже виразно дорогу бачу. Так, так вона іде... он, он куди!.. Ах онде-де зникає...

— Ха-ха! А ти казав, що сарни походили.

— Я не казав, я не казав... То вам почулось.

Він іде, за ним, зігнувшись, Дівчина, щось ніби зриваючи.

Напівсхилившись, поривчасто ступає юрба. Рухи, убрання, навіть обличчя майже однакові.

В і н (іде). Якась година пройде — і майже всі зберуться тут до гурту. Тоді розкажете, що з ким в дорозі сталося, хто був відважніший від других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом'янем, без смутку довгого і зайвих сліз. Не нам, мої соколи, плакать і віддавать себе під дощ безсилих сліз. Хай ті старі, що ззаду йдуть за нами, на цілий ліс голосять.

Для них в житті нічого не осталося, крім жалю. А ми, ми будемо іти вперед і грудьми дужими дорогу пробивать для себе, для онуків. О, не хиліть голів журливо, угледівши на стежці труп, труп брата або друга. Де жертви, там і перемога!

— Він знає все.

— Він баче все.

— Він пророк.

— З ним Бог говоре.— Він буде в Казці королем.

— Він, може, й є король і тільки зняв корону.

У сей мент підходе Дівчина до Його з вінком з червоних маків. Він стає праворуч.

Д і в ч и н а. Прекрасний мій, улюблений! Дозволь мені надіть на голову твою вінок з червоних маків. Нечутно я ходила за тобою і мак збирала в травах. Він так горить, як кров твоя вогняна (Кладе Йому на голову вінок).

В і н. Отут поправ. Щось ніби в голову вп'ялося кігтями.

Дівч[ина]. То, мабуть, терен. Найбільше він до маку підійшов. У терну кучері такі ж, як і у тебе.

— Погляньте, — він в короні!

— Я вам казав, що він король.

— А я давно корону в його запримітив.

— Вона з живих квіток!

— Не з золота, не з срібла.

— Не з каменю морського.

Тиша.

— Я бачу лист терновий, у короні.

— Терновий лист?! Навіщо терен здався?

— Поранити колючки можуть.

— На те, щоб квітки не зів'яли...

— Він король.

— Він пророк.

— З ним Бог говоре.

— Він нас веде у Казку.

Народ усе надходить. Підходять, знімають з плеч торби, сідають, стоять, слухають. У всіх обличчя, як у прочан.

— О, Боже мій! Із лісу, що давив нас, що небо чисте застилав, ми вийдем наостанку!..

— Ми вгледимо блакить небесну.

— Ми вгледимо проміння сонця.

— Надивимось на світ Господній.

— Життю всю душу віддамо.

— Як солодко віддати душу.

— Як радісно умерти в щасті!

— Як радісно згоріти в ньому.

В і н. О, радісно! Сказав ти правду. Коли у тебе сил остануться краплини, візьми і кинь в них іскри серця: нехай горять! Вогонь тоді осяє цілий світ, зогріє все в твоїй душі холодній, і ти на мить одну таке зазнаєш щастя, якого ти не зміг зазнати за все життя своє нудне і сіре.

— Правда.

— Правда.

— Правда.

— Я горю.

— І я горю.

Дівочі голоси. Ія горю. Душа моя, що мерзла в холоді життя, немов одтала, і з-під снігів її пробились трави.

— В моїй душі квітки неначе розцвіли.

— В моїй — пташки защебетали.

— А у моїй замаяли мов крила. От я іду, а в грудях щось літає. Я серце, думала, — коли прислухалась не серце; насилу догадалась.

Він. Згоріть в житті — єдине щастя! І ми всі горимо, як факели вогняні.

Погляньте навкруги! Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою. Хай з нас хто-небудь догорить і згасне: йому позаздре небо! Бо він згорить щасливий. І, умираючи і догоряючи, він буде знати, що, може, через рік в цім лісі хтось, блукаючи, угледе труп його зотлілий і скрикне радісно: «О брате мій! Ти йшов на те, щоб в огні згоріти, ти йшов на те, щоб влити віру в мене; сказати, що і ти ішов, що тут, де ти погас, лежить дорога з лісу. О брате мій, ти не погас — ти і тепер гориш, як стовп вогняний, ти і тепер показуєш дорогу. О брате мій] Прийми ж уклін від мене! Нехай ім'я твоє не сходить з уст людських вовіки». Так скаже той, хто заблудив у лісі, так скаже той, хто стратив віру і знайшов. Брати мої! Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу, хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати.

— Учителю! Що нам робити? Ось жінка плаче: її дитина захворіла і умерла. Ніяк її тепер розважити не можем. Ведуть під руки жінку.

Жінка. Я найдорожче стратила в житті. Я стратила свою дитину. Мені нічого вже не треба: моя душа за рік намучилась украй, і смерть була б для неї сном солодким, аж Бог мені утіху чисту дав, — він дав мені синочка. (Плаче). Для його і пішла я за тобою. Я думала: піду, піду і понесу дитя своє під чисте небо. Нехай угледе світ і сонце. Любила я і не злякалася ні терну, ні дороги. Йому найбільше, я хотіла дати. І я... я стратила його в дорозі.

Він. Утішся, мати! Не ти одна, — ми всі його згубили, його ми всі дорозі в жертву принесли. Ти ж стратила найбільше. Ти в жертву принесла єдину втіху. Чолом тобі від нас! Прийми ти, мати-страднице, від нас уклін найнижчий. (До всіх). Брати мої! Раз діти умирають, то ми вже близько біля Казки!.. Ось ще ясніше стане, а там і сонце заблищить, і задзвенять пісні вітання. Брати мої! Утіште матір хвору, візьміть її під руки і ведіть. Утіште її, сестри...(Тиша). Тепер пов'ється стежка вгору.

Далека путь, закидана камінням. Немов хтось не хотів, щоб люде йшли у світле царство дня, і по дорозі скрізь розкидав гострий камінь. Але угору!

— Угору!

— Угору!

— В царство дня.

Він. Угору, браття! Аж там десь, на верхів'ї, ми сядем відпочити і відти вгледимо на сотні миль цей ліс великий; побачимо, в якім напрямку йшли ми і де раніш блудили без дороги. Не кожний з нас угледіть зможе, але я

тим вкажу: на сотні миль у мене бачать очі.

— На сотні миль у його очі бачать. .

— На сотні.

— Крізь ліс у його очі бачать.

— Який би ліс густий не був?!

—«Горять у його очі.

— Горять.

— Страшні вони: як стріли ранять.

— Учора тигр хотів уже накинутись на його, а він блиснув очима, і звір, як ранений, поповз у корчах в нетрі.

— Я бачив, як очима він сьогодні барса прикував: до ніг його припав страшенний барс і так лежав хвилину, мов зомлілий.

В і н. А хто хотів би ліворуч узяти, то, за гілля хапаючись, ще не до ходячи верхів'я, угледіти вже міг би відблиск Казки.

— А Казка ж де?

— Хіба в долині. Казка?

Він. А Казка... Казка — вище... (Тиша). А хто б хотів угледіти її блискучу браму, хай духом зробиться міцний, як криця. Злякатися — упасти в кручу і розбитись.

Хлопчик. Хіба в дорозі нам ще кручі будуть?!

Він. О, так, моя дитино! Великі кручі, і яри, і камені нас ждуть. Вітри і вихори літають там і жертв своїх шукають, і раді кожного звалить в безодні чорні, але ви сміливо підставте груди, відкриті груди: нема

міцніш нічого в світі, як вони відкриті. Ламаються списи об них, і кулі плещуться безсило. (Тиша). Страшні потоки ми зустрінем.

Ю н а к. Я перший перейду потік.

Д ру гий. А як потонеш?

Перший. Як потону, життям своїм життя другого урятую.

В і н. Брати мої! Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас

чекають жертви.

— Ми знаємо;

— Ми всі на їх готові.

— Гаряча кров зігріє нас в дорозі.

— Гаряча кров напоє нас в дорозі.

— Гаряча кров в собі відіб'є нам проміння Казки.

Він. Гаряча кров, брати мої орли, посіє мак на пройденій тропі. Той мак довіку Не зів'яне, і кожний, хто піти захоче в Казку, ітиме доти, аж доки цвіту стане! Я вірю вам, я вірю в вашу силу! Коли ж її у вас не стане

і йти не зможете ви далі, скажіть мені, я гори розстелю, і ви по рівному за мною підете тоді.

— Він гори нам розстелить.

— Ми гір не боїмось.

— Несуть нас крила.

В і н. Брати мої! За мною ж! Вище! Далі!

Він іде. За ним, співаючи щось молитовне, ідуть десятки, сотні людей.

Завіса поволі спускається.