Головна про зиму Славні зими

Славні зими

Сніг ллється і ллється з неба, вже не перший день лине борошно найтоншого помолу, наче в невидних хмарах велетенський вітряк не стомлюється молоти на могутніх жорнових каменях зерно минулорічного врожаю. Ледь ущухне святкова лагідна, якась по-дівочому ошатна хуртовина, ледь осміхнеться земля сріблястим усміхом, що затремтить від обрію до обрію, як знову крутнулись крила вітряка, як з нову в засіки посипалося зерно, як знову борошно посіялося згори, вивершуючи кучугури в полях і лісах, на обійстях, на дорогах, кладучи покосами з амет за заметом.

Скоро занесено шляхи й стежки, їх розгрібають заступами й тракторами, тільки й балачок, що про зиму. Еге ж, давно такої зими не було, як сьогорічна, ото раніше зими вдавались на славу, з морозами й хуртечами, село так замітало, що через двері надвір не виберешся, а мусиш дертись через комин, як чорт, а коли не через комин, то на горище лізеш — і здираєш сніпки в стрісі, а зі стріхи — шубовсть прямісінько в сніг, загруз по пахви, не так ідеш у глибокому снігу, як пливеш, бовтаєшся, доплив-добовтався до воріт і завертай голоблі назад, бо скрізь неходжено-неїжджено, де-не-де з комина дим сотається, а то й зовсім поглухли комини, не димлять, і лиш снігурі над морем снігів цвітуть жаристим живим квітом, зимує село, вилежується на печах під кожухами чи в угрітому просі. Здається, отак до самої весни зимувало б, якби худоба не ревла по хлівах та не просила їсти, якби до криниці по воду не треба йти, якби по сірники чи гас до лавки не добиватись, але ж худоба сама себе не погодує, вода в хату сама не притече, сірники й гас не вродяться самі, отож маєш, народе, видобуватися з хатів надвір, маєш вигрібатися зі снігу, протоптувати стежки й дороги, маєш якось жити в морі снігу.

Славні зими стояли в старовину, є що згадати й розказати, та як ото баба не стане дівкою, так і справжнім зимам уже не бувати. (306 слів) (Є. Гуцало).