Головна про зиму Снігур. М. Леденцов

Снігур. М. Леденцов

Настала зима, засипала землю сріблястим снігом. Тоді ж і перші вісники зими прилетіли. Посідали вони на засніжених деревах — і ті одразу погарнішали. Скрізь — намети снігові, а на деревах—рум’яні, червоні яблука пломеніють.

Звісно, ніякі це не яблука, а красені снігурі. Вони і в сад залітають, і в і парк, і на годівницю сідають, якщо побачать там кленове, ясенове або соняшникове насіння. Підсипай корму, не лінуйся! Тоді побачиш цих пташок зблизька.

А якщо ти гроно горобини або калини на годівницю прилаштуєш, то навряд чи скоро відлетять червоногруді снігурі та їхні сірогруді подружки. Спостерігай тоді за ними, скільки заманеться.

Сидять статечні пташки, повагом видзьобують насіння з ягід, стиха перегу­куються: “Ф’ю-ф’ю-ф’ю-ф’ю!” Так і здається, що то вони людині дякують за смачну їжу. Цілу зиму будуть мешкати снігурі там, де їх годуватимуть досхо­чу. Але що це? Сніг почав танути, і пташок не стало. Виявляється, вони на північ подалися в густих лісах гнізда будувати, виводити снігурят.

А коли знову завіє-закрутить хурделиця, красені-пташки прилетять туди, де їжі більше. І обов’язково тоді, коли ліс сніжинками-пушинками вбереться, засяє у білому уборі. Неначе сніг той птахи на крилятах своїх принесли. Нерозлуч­ний снігур із снігом. Через те цю пташку і звуть снігуром.