Головна про зиму Птахи під снігом. М. Пришвін

Птахи під снігом. М. Пришвін

У рябчика в снігу два порятунки: перший — що під снігом тепло ночувати, а другий — сніг тягне з собою на землю з дерев усяке насіннячко на поживу рябчикові. Під снігом рябчик шукає насіннячко, робить там ходи й віконечка вгорі для повітря. Ідеш іноді в лісі на лижах, дивишся — з’явилася голівка й сховалася: то рябчик. Навіть і не два, а три порятунки рябчикові під снігом: і тепло, і їжа, і сховатися можна від яструба.
Тетерук під снігом не бігає, йому б тільки переховатися від негоди. Ходів великих під снігом, як у рябчика, у тетерука не буває, але влаштування квартири також чепурне: позаду відхідок, попереду дірочка над головою для повітря.
Сіра куріпка в нас не любить зариватися в сніг і літає ночувати в село на токи. Перебуде куріпка ніч на селі й уранці летить по корм на те ж саме місце. Куріпка, як я помітив, або дикість свою втратила, або ж від природи нерозумна. Яструб помічає її перельоти, і, буває, вона тільки вилітати намірилась, а яструб уже чекає її на дереві.
Тетерук, я вважаю, значно розумніший за куріпку. Одного разу було зі мною в лісі таке. Іду я на лижах; день гарний, добрий мороз. Відкривається переді мною велика галявина, на галявині високі берези, а на березах тетеруки живляться бруньками. Довго я милувався, але нараз усі тетеруки кинулися вниз і позаривалися в сніг під березами. Тієї ж миті з’явився яструб, упав на те місце, де позаривалися тетеруки, і почав ходити. Просто над самими тетеруками ходить, а догадатися не може копнути ногою й схопити. Мені це було дуже цікаво. Гадаю: «Якщо він ходить, то, певно ж, чує їх під собою, і дуже ж розумний яструб великий, а того немає, щоб догадатися й гребнути лапою на якийсь вершок чи два в снігу».
Ходить і ходить.
Забажалося мені допомогти тетерукам, і почав я підкрадатися до яструба. Сніг м’який, лижі не шелестять; та тільки я почав об’їжджати кущами галявину, раптом провалився крізь присипаний снігом ялівець по самі вуха.
Вилазив я з провалу, звичайно, уже не без шуму й гадав: «Яструб це почув і полетів».
Виліз і про яструба вже й не думаю, а коли галявину об’їхав і виглянув із-за дерева, яструб просто переді мною на короткий постріл ходить у тетеруків над головами. Я вистрілив. Він ліг. А тетеруки так були налякані яструбом, що й пострілу не злякалися. Підійшов я до них, торохнув лижею, і вони з-під снігу один за одним як почали, як почали вилітати; хто ніколи не бачив, зомлів би.
Я багато всього надивився в лісі, мені все це просто, проте я все-таки дивуюся з яструба: такий на диво тямущий, а на цьому місці виявився дурень дурнем. Та за всіх найдурнішою я вважаю куріпку. Розпестилася вона поміж людьми на токах, немає в неї, як у тетерука, щоб, загледівши яструба, з одного маху кинутися в сніг. Куріпка від яструба тільки голову сховає в сніг, а хвіст увесь видно. Яструб бере її за хвіст і тягне, мов кухар на сковороді.

Білоччина пам’ять
Сьогодні, розглядаючи на снігу сліди звіряток і птахів, ось що я по тих слідах вичитав: білка пробилася крізь сніг у мох, добула звідти сховані там з осені два горіхи, тут їх і з’їла — я шкаралупки знайшов. Потім відбігла десяток метрів, знову пірнула, знову залишила на снігу шкаралупку, а за кілька метрів пробилася й у третю схованку.
Що за диво? Не можна ж подумати, щоб вона чула запах горіха крізь товстий шар снігу й криги. Отже, пам’ятала з осені про свої горіхи й точну відстань між ними. Та найдивовижніше — вона ж не могла, як ми, відмірювати сантиметри, а просто на око з точністю визначала, пірнала й діставала. Ну як було не позаздрити білоччиній пам’яті й кмітливості!