Головна про зиму Синичка. О.Іваненко

Синичка. О.Іваненко

А синичка на зиму й не заснула, і не відлетіла. Не заснула тому, що взагалі ніхто з пташок не хотів ховатися в темні нори та засинати. Але й відлітати вона не хотіла, хоч казали інші птахи, що в далеких теплих краях цілий рік, навіть узимку, цвітуть квіти й усякої комашні завжди досхочу.
— Ти замерзнеш тут, чепурушко,— казали солов’ї, які відлітали найраніше. Це були найкращі співці в лісі, і, напевно, вони так поспішали, бо боялися за свої голоси, як би не втратити їх на морозі.— Летімо швидше з нами!
— Ти вмреш із голоду, під снігом нічого не знайти,— говорили журавлі, розправляючи дужі, широкі крила.— Нам сумно, але треба летіти! — І вони жалібно закурликали.
«Я маленька, мені небагато треба»,— подумала синичка.
— Нам набридає в одному місці,— заявили, збираючись у дорогу, граки.— Тепер ми летимо за кордон, а наші північні родичі прилетять сюди. Так уже ми, граки, виховані: улітку — удома, узимку — мандрівка.
І вони, презирливо дивлячись на синичку, полетіли за кордон, а чужі граки з півночі, навпаки, прилетіли в наш ліс.
Синичка не розуміла, чому б і тим гракам не лишатися вдома, але, певне, вони були вже так виховані.
— Може, й тобі хочеться летіти? — спитала з острахом лісова яблунька, на гілках якої вмостилася синичка.— Ах, як сумно, коли всі відлітають, коли йде сніг і виє хуртовина! Та нехай усі дерева скажуть тобі: синички ще ніколи не кидали нас, навіть у найлютіші морози... Але, звичайно, як хочеш...
— Ні, ні,— заспокоїла її синичка,— я нікуди не полечу від тебе. Адже зимували тут і тато, і мама, лишаються брати й сестри. І дивись, скільки ще гостей налетіло з півночі зимувати в наш ліс... Мабуть, не така вже й страшна зима, як усі кажуть.— І вона застрибала по гілках, заглядаючи в усі щілинки, чи не заховалися де-небудь якийсь черв’ячок чи гусінь, бо вона й хвилинки не могла посидіти без роботи.
Синичка співала весело:

— Ціні-ціні-зіні-зі!
Не боюся я зими.
Ти, зима, не лякай,
Я не кину рідний гай!
І всім деревам зробилося спокійніше. Та, мабуть, сама зима чула, як хвалилася синичка. Вона заскреготіла, зарипіла від люті. О! Це було добре чути по всьому лісі. Усі струмочки й річки кригою вкрилися. А вранці прокинулася синичка й побачила, що весь ліс у снігу: і долі сніг, і на гілках сніг — скрізь сніг.
«Ні,— думає синичка,— а я все-таки співатиму».
Сіла на гілочку й заспівала. Та тільки й голосок ніби не той, і дзвінко ніяк не виходить, а так трошки-трошки попискує:

— Пінь-пінь, ах-ах-ах!
Поховалось все в снігах,
Та мене він не злякає,
Я не кину свого гаю!
Полетіли вітри до зими, кажуть: усе вже снігом засипали, і навіть великі річки вже зупинилися, а от є така птичка-невеличка, синичкою зветься, ніяк покоритися зимі не хоче. Стрибає, та й годі! Не знаю вже, що там наказала зима вітрам, тільки задули вони так, що всі дороги, усі стежки замели, кучугури снігу, як гори, понасипали, завили так, що навіть вовки, які й самі вити мастаки, полякалися, а така дрібнота, як зайчики, білочки, лісові мишки, хоч вони й у хутряних шубках, боялися й носа вистромити на мороз.
А синичка залетіла за товсті гілки старого дуба, де чагарники та дерева переплелися між собою й вітрів не пускають, та й шукає ретельно в корі собі чогось поснідати.
Така вже вдалася — не хоче сумувати, та й годі! Бачить, у щілинці кори лежить ніби заніміла гусінь. От добре, хороший сніданок! Тільки до неї — аж тут три горобці налетіли, хочуть із-під самого синиччиного дзьобика гусінь вирвати. Та метка синичка хіба поступиться! Одного дзьобнула, другого штовхнула — знялася бійка. Полетіли горобці ні з чим. Трошки підбадьорена перемогою, синичка пострибала по гілках далі на розшуки.
Ніхто в лісі так управно та швидко не літав, як вона. І чого тільки не виробляла синичка по дорозі, куди тільки не стукалася своїм маленьким дзьобиком! Побачили це вітри — захотіли знову догодити зимі й подули ще дужче.
Треба хоч на мить синичці заховатися. Вона — пурх в якесь невеличке дупло. А то було білоччине дупло. Білочка лежала, зіщулившись, зголодніла, замерзла.
Може б, вона й схопила синичку,— коли голодний, то не дуже розбираєшся в їжі,— та синичка миттю вилетіла з дупла.
Куди ж їй податись? Уже й вечір суне. Зимовий день короткий — вигляне сонце, та так, ніби й воно змерзло,— швидше ховається. Сіла синичка на сосну. Наїжилася, голівку в крильце увібрала, сидить — пуховий м’ячик, та й годі.
Так і заснула.
Не спи, синичко, обережна будь: дивись — потихеньку підкрадається до тебе куниця, уже й лапу свою хитру простягла — от-от схопить. Та побачила стара сосна таке лихо, заворушила лапатим гіллям. Стрепенулася синичка — мерщій від лихого ворога.

Отак і боролася синичка щодня, щомиті за своє життя.
І нам зима здається довгою, а такому малому створіннячку, як птичка, мабуть, кожен день — наче місяць. А все-таки стрибала й співала весь час, хоч голосок уже був зовсім тонесенький. А зима ще дужче лютує,— ну, як-таки так не може вона перемогти малесеньку пташку! І рипить, і скрегоче, і снігу накидає, мов із рукава, просто купами, а не сніжинками.
— І що там зима виробляє? — питає сонечко у хмар. А хмари ж блукають по всьому небу й усе бачать, що робиться.
— Та є в лісі птичка-невеличка, зветься синичка, не хоче вона зимі коритися — усе стрибає та співає.
— Ану, гляну, що то за пташка,— мовило сонечко й глянуло.
Бачить — справді чепурна та гарна манісінька пташка по снігу ніжками чеберяє, і, видно, холодно їй, і голодна, а стрибає. На гілку злізла, дзьобиком щось шукає.
— Ну й мила пташка, зими не боїться! — сказало сонечко та засміялось.
А як сонечко засміється, то всі вже знають — враз тепліше стає. І всі вгору починають дивитись. І синичка голівку підвела. Бачить — сонечко до неї сміється. Весело їй стало, і так голосно вона заспівала, що аж сонечко почуло:
— Зіні-зіні-зіні-зінь,
А вже сонце і теплінь!
Сонце, сонечко, світи,
Не ховайсь за хмари ти!..
Ну, звичайно, після такої пісеньки сонечко вже не могло заховатись, і навіть коли вже брів у ліс вечір, воно трохи затрималося, тому й день став трошки довший.
А в лісі говорили:
— Слухайте, як сьогодні весело співає птичка-синичка. Може, зимі кінець?
Другого дня сонечко ще раніше прокинулося, хотілось йому швидше знову на веселу пташку глянути. Тільки виглянуло — а синичка вже літає, і з нею ще багато синичок, та всі вони співають:
— Зіні-зіні-зіні-зі,
Може, це кінець зимі?
Сонце, сонечко, вставай,
Приголуб наш рідний гай!
І так зробилося радісно, приємно всім, і захотілося всім рухатися, погрітися на сонечку.
Замість снігу водичка почала капати: кап-кап, дзюр-дзюр... І краплинки стрівалися з краплинками, раділи, гомоніли, бігли навздогін по всьому лісу, дзюркочучи й сміючись:
— Це ж весна!
Ми струмки,
Ми весняні дітки
По землі розлились,
Сповіщаємо скрізь,
Що синичка співа,
Що прибігла весна!
Замість високих кучугур з’явилися великі прозорі калюжі. Дерева прокидалися від холодного сну й заглядали в них.
— Ой, яка я без листячка негарна!— жахнулася молода берізка.— Краще б я й не прокидалася! — Та вона чула, як усередині вже просякають весняні соки й на вітах наливаються бруньки.
По снігу забігали весняні комашки, і навіть торішні метелики прокинулися. Що ж було робити зимі? І сонечко сяяло, і струмки дзюрчали, і навіть вітри від рук відбивалися — не хотіли вже сердито дути, а почали грати з деревами та струмками й самі стали теплі та лагідні. Махнула зима рукою, зарипіла вночі востаннє та й подалася на північ. І вже всі знали, що скоро прибіжить весна, і поспішали швидше прибратись.
Струмки вмивали землю, вона вкривалася зеленою травицею, зацвітали перші квіти, набрякали бруньки на деревах, летіли додому пташки.
— Ти жива, маленька? — весело ґелґотали гуси.
— Ти не змерзла, крихітко? — курликали журавлі.— От і ми вдома!

А коли в молодої берізки вже так розпустилися листки, що на них могли вміститися крапельки роси й із них можна було напитися,— прилетів і соловей.
Соловей співав краще від усіх у лісі. Усі пташки замовкали, коли він співав, і перша його пісня завжди була про далеку мандрівку, про теплі розкішні гаї з надзвичайними квітами й золотими плодами. І всі дерева слухали, і пташки слухали, і маленька синичка слухала й згадувала люту зиму, вітри, кучугури снігу.
Може, і справді краще відлітати туди? А як же тоді рідна берізка, і рідний старий дуб, і лісова яблунька?
Та старий дуб ніби знав, про що думає синичка, і лагідно бурмотів:
— А зиму все ж таки ти прогнала, і про весну ти перша заспівала.
Це почув соловей. І друга його пісня була про рідні ліси, які в сто разів кращі від найрозкішніших південних садів. І ця пісня ще була хвалою маленькій, веселій, сміливій пташці, що не побоялася зими. Синичці зробилося соромно, і вона щось зацвірінчала. До неї приєдналась друга, третя, четверта пташка. Вони цвірінчали, що тепер весна, усім добре й радісно, не треба думати про сніг і холод.
І тоді заспівали всі весняну радісну пісню.
Ліс увесь шумів, і струмки гомоніли. І хоч найкраще співав соловей, але в радісному лісовому хорі чути було і ніжний спів маленької синички.


Соняшник №11, 1956