Головна про весну Кмітливий джміль. С. Мацюцький

Кмітливий джміль. С. Мацюцький

Йдеш ранньою весною листяним лісом і дивуєшся: ще кілька днів тому він був сірий і непривітний, а зараз молода зелень відчайдушно тягнеться вгору, де повільно пливуть з півдня на північ білі хмари — як лебеді, що повертаються з вирію. Поміж деревами і кущами розсипались фіалки, проліски, ряст. Серед гілля лунають дзвінкі пташині голоси.

В мелодію весняного лісу вплітається ще один звук. Ніби хтось торкає струну віолончелі і вона озивається приємним оксамитним звуком. Це джміль прилетів по нектар. Вилискує па ньому пухнаста чорна шубка з двома жовтими поперечними смугами. Задні ніжки геть вкриті пилком. Мабуть, джміль відвідав квіти верби козячої і назбирав там обніжжя. Тепер натрапив на зарості рясту. Яку ж квітку вибрати? Адже їх тут сотні.

Навесні всі джмелі — самочки. Джмелине сімейство існує лише одне літо. Восени і самці, і робочі комахи гинуть. А самка, яка перебуде зиму у затишній схованці, як тільки настане тепло, починає шукати зручне місце для свого гнізда. Вибирає здебільшого покинуту нірку якогось звірка, дупло, торішнє гніздо сороки чи іншого птаха, гніздо білки. Інколи й під каменем або у розщілині дерева влаштовує джмелиха своє житло, закривши з усіх боків сухою травою чи мохом, тільки один вхідний отвір залишається. Всередині гнізда самочка робить круглі комірки з воску, перемішаного з квітковим пилком. В кожну комірку вона кладе невеличкий запас їжі, відкла­дає кілька яєць і комірку запечатує. Поруч будує наступну комірку, далі ще і ще. А тим часом у першій комірці з’являються личинки. Вони скоро з’їдають запаси їжі, і джмелисі доводиться прогризати комірку і підгодовувати личинок.

Немало корму потрібно личинкам. Нелегко матері прогодувати своє сі­мейство, тому й метушиться джмелиха з ранку до вечора, щоб нагодувати ненаситних малят, відвідує тисячі квіток. Біда, якщо мати стане поживою якоїсь пташки: тоді загине вся майбутня джмелина сім’я. Ось чому так необхідно оберігати навесні джмелів-самочок. Адже трудяги-джмелі — невтомні поміч­ники селян: тільки вони запилюють квіти конюшини, люцерни, бо мають довгі хоботки. А будуть трави — буде й молоко у корів.