Головна про весну День блакитної весни. Сергій Носань

День блакитної весни. Сергій Носань

Ранньої весни, коли проліски тільки-тільки почали пробивати своїми гострими носиками вогку злежалу ковдру торішнього листя, аби вибратися з-під неї на волю, - виходимо ми з Оленкою до лісу.

Хоч і пильно роздивляємось між деревами, та не бачимо жодної квіточки, навіть молодої травинки. Хіба що подекуди розкидано великі зелені п’ятаки копитняку*, котрому й люта зима не страшна. Під снігом зеленів, таким і нині лишився. Починає непомітно підгинати крайки своїх п'ятачків, аби зачерпнути побільше світла та вологи.

А то що темною зеленю густо так постелилося? Підходимо ближче… Барвінок! Міцно тримаються один одного батіжки. Торкаємо одну Стеблину, а все товариство ворушиться і шерхотливо обзивається:

- О, це ви мене турбуєте? Я вже давно не сплю. Ах, на Сонечку так хороше!

- Грійся-грійся, - всміхається донька.

Беремося далі, під гору. По вологому листі ступати м'яко. Ходи майже не чути.

Бух!.. Бух!.. – несподівано посипалися важкі краплі. Б’ють нас по плечах, по руках… Ми аж стрепенулися від несподіванки. Глянули – береза над нами, пишна та рясна. Галузки, мов коси вишневого кольору, м’яко, розпушено спадають до землі… Знову – бух!.. Бух..

- А-а, здрастуй, берізонько! – вітаємось. – І ти вже пробудилася?

- Цього ранку. Вже й соком земля напоїла.

- А ти скоро зазеленіє, берізко? – питається Оленка.

- Скоро.

- І на твоїх вітах знову ремез у гніздечку гойдатиметься?

- Звичайно. Він мій щирий друг.

Далі сходимо вниз, до болітця. Там ще лід блідо зеленіє між купинами в осоці, дотає. Вільхи заквітчалися довгими сережками, задерикувато дивляться на своїх сусідів – незграбних чорних дубів та грабів. Дивляться і примовляють:

- Ми перші весну стрічаємо, а ви ще й не думаєте прокидатися, буркочете вві сні. Вас тільки перший грім і розбудить.

З-за вільх визирає розкішний кущ чорної лози, за ним – стрункий молодий сосняк золотисто всміхається.

Низом – шелюг густо червоніє… А на ньому – котики біліють ніжно та лагідно.

Та найбільша радість чекає нас попереду. На горбку біля сосон, мов чорний капелюх, великий яворовий листок лежить, а з-під нього – голубе око підморгує до нас. Пролісок! Та ще й не один, а цілих п’ять!.. Найстарший розцвів, мабуть, щойно перед нашим приходом. Поспішив, аби не минули, глянули і на його вроду.

Над пролісками, на сухій галузці – синичка сидить. Заклопотана чимось, навіть нас не помічає. Враз спурхнула на землю. Вхопила дзьобиком Чорного листка-капелюха і відкинула геть. Стріпнула крильцями й злетіла на гілку сосни.

До сонця всміхнулося ще кілька пролісків. Вони були прикриті «капелюхом».

- А якою тобі видається весна? – запитую в доньки.

- Голубою-голубою…

Пролунав дзвінкий короткий спів.

То синичка, мов скрипаль струни, пробувала голос і лаштувалася вітати новий день блакитної весни.

 

- копитняк - отруйна багаторічна трав'яниста рослина, поширена майже по всій Україні