Головна про літо Фотографія на згадку. С. Мацюцький

Фотографія на згадку. С. Мацюцький

От уже й літо. На луках, що підступають до лісу, виросли копиці духмяного сіна. Припікає високе червневе сонце. На галявині соковито рожевіють суниці. Теплий лоскітливий суничний дух розливається поміж травами, серед сосон і дубів.

У спеку хочеться посидіти в затінку, де-небудь на березі лісового озерця. Стежка пірнає у густі хащі. Йду мовби зеленим тунелем. Гілля молодих кленів, ліщини звисає над стежкою, доводиться руками розсувати його. А це що?

Біля стежки на тонкій галузці сидить пухнастий клубочок. Пташеня. Вчепилося лапками в гілочку, заклякло і тільки час від часу кліпає великими очима. На грудях — темні цятки. Дрозденя. Певно, випало з гнізда або ж учиться літати. Саме така пора, коли пташенята роблять перші самостійні вильоти. Звичайно ж, під невсипущим наглядом батьків. Вони повинні бути десь неподалік.

О, вже чути їхні стурбовані голоси. Хвилюються батьки за своє маля: чи не загрожує йому небезпека? Хитрують: підлітають все ближче, наче самі в руки даються. Мовляв, спіймай нас, а тим часом пташеня сховається.

І тут треба зразу відступитись. Хай не переживають турботливі батьки. Шкода тільки, що я не встиг вийняти з рюкзака фотоапарат. Така нагода пропадає! Поки діставатиму, дрозденя зникне. Але спробую. Тихенько, без зайвих рухів дістав камеру, “прицілився” — клац! Дрозденя повернуло до мене голівку, здивовано кліпнуло. Мабуть, сподобалося йому позувати. І я встиг зняти ще кілька кадрів. Старі дрозди заспокоїлись, сіли неподалік і не подавали голосу. Адже я не рухався, а їхнє маля було на безпечній відстані від мене.

Дрозденя раптом змахнуло крилами і зникло в гущавині. Он як добре вміє літати! Чому ж не тікало раніше?

Очевидно, не боялося мене: адже я не кинувся його ловити. А на згадку про нашу зустріч залишилася фотографія. Як тільки гляну на неї — згадую суничну галявину, стежку у таємничих заростях і пухнастий клубочок на тонкій кленовій гілочці.