Головна про квіти Барвінок. Любов Наумко

Барвінок. Любов Наумко


Благословенним і чарівним вважається той край, де барвінок росте. Майже на усіх наших сільських, й не тільки сільських, квітниках стелеться цей вічнозелений чагарничок, то й цілу Україну можна назвати в буквальному розумінні – барвінковий край.
Прекрасна, осяйна ця рослина. І до грунту невибаглива, затінку не боїться, мороз не зачіпає її зеленого листу. Пам’ятаєте оті образні народні визначення рослини:
"Цвіте синьо, лист зелений, квітник прикрашає, хоч мороз усе побив, – його не займає”; “Все мороз поглушив, а мого цвіту й не зайняв”.

У різних місцевостях є свої народні назви: це і барвін, і барвін-зілля, і барвінець, і барвінок хрещатий, зеленка, могильник, могильниця, а лагідно – барвінонько, барвіночок і барвінчик, барвінчичок...

Цвіти, цвіти, та барвіночку,
Та стелися листом.
Прийди, прийди, молодий козаче,
Й а не сам – з товариством.
Як не прийдеш у неділеньку,
Прийди в понеділок,
Як зацвіте та рутая м’ята,
Хрещатий барвінок.
Хрещатому та й барвіночку
Та нема цвіту – зміни...

Наукова ж назва походить від латинського слова, що в перекладі означає “перемагати”. За іншими тлумаченнями – від близького до нього слова із значенням “обв’язувати”, “обвивати”.

Ось яка легенда про походження назви “барвінок”.

Розпускаючись весною і сповіщаючи про весну, як пахуча фіалка, барвінок вважав себе засмученим, що всі люди і боги звертають увагу на фіалку, а не на нього, хоч за красою своїх квітів він не гірший фіалки, а якщо чого йому й не вистачає, так це запаху.
І ось одного разу, коли богиня Флора опустилася весною на землю і була зачарована ніжним запахом фіалки, то почула чийсь жалібний голосок. “Чому ти плачеш, як тебе звати?” Почула, що цю рослину ніяк не звати, ще не має імені, але просить дати їй запах. Флора відмовила, тоді рослина попросила якогось особливого дару, котрий зрівняв би її з фіалкою, на яку вона схожа, але фіалку всі люблять, а її ніхто.

“Добре, – відповіла богиня, – квітни довше, ніж фіалка, квітни навіть тоді, коли фіалка буде вже мертвою”. І дала ім’я барвінок, щоб переміг скромну й красиву фіалку.
Поширений у нашому краї і оспіваний народом барвінок здавна. Значне місце як символ займав він у віруваннях давніх слов’ян, насамперед у Київській Русі. Найперше барвінок символізує віру в свої сили, всепереможність природи.

Коли скресали сніги, розливалися весняні води, дівчата на Україні починали співати веснянок. Наставала радісна бентежна пора оновлення природи, воскресіння зелен-квіту, пора пробудження нових почуттів у людських серцях, пора надій і сподівань. У веснянці “Да весна, весна днем красна” рослина як символ надій, оновлення природи. Це щедрий дарунок весни:

Да весна, весна днем красна,
Да що ти нам, весно, принесла?
– Да принесла я вам літечко,
Зеленеє житечко,
Да хрещатенький барвінок,
Да запашненький васильок.

А в іншій пісні під назвою “Шум” так виразно звучить закликання весни. І знову ж – барвінок:

Ой нумо, нумо
В плетеного шума!
Як наша мати
Буде заплітати?
Заплетися, шуме,
Заплетися;
Хрещатий барвінку,
Розстелися.

Рослина в народних піснях сусідує навіть з лілеєю:

Ой кувала зозуленька,
Сівши на лілеї,
Співай, співай, товаришко,
Минає неділя.
Ой кувала зозуленька,
Сівши на барвінок,
Співай, співай, товаришко,
Минув понеділок.

Барвінок – символ хлопця. Це завжди вродливий, статний парубок. Як, напр., у купальській пісні “Ой Янку, мій Янку”:

Ой Янку, мій Янку,
Хрещатий барвінку.
Ой у чистому полі
Дівка траву жала.
Ой прийшов ік їй Янко,
Хрещатий барвінок:
– Дівко-чорнобривко!
Хоч я тобі серпа зломлю,
Хоч я тебе за себе возьму.
– Ой Янку, мій Янку,
Хрещатий барвінку!
Не бери мене у суботоньку,
Візьми мене в неділеньку,
Як я вийду на юлоньку.

Дівчина звертається до милого з ніжними закликаннями:

Ой ти, козаче, зелений барвінку,
Прийди до мене хоть у недільку;
Ти прийди до мене, хрещатий барвіночку!

І така розмова між дівчиною і парубком відбувається:

– Дівчинонько, сіра утко,
Чи сватати хутко?
– Козаченьку, барвіночку,
Хоть і в неділечку.

У баладі “Ой на горі дуб, дуб, на долині сосна” нещасниця в коханні, зазнавши ще гіршої недолі, вже лагідно звертається до свого першого судженого, хоча і нелюба за життя:

Молода старого із гробу будила:

– А встань, старий, встань, зелений барвінче,
Плачуть за тобою твої дрібні діти.

У народі живе чудова легенда про походження рослини.

Діялося це тоді, коли турки і татари нападали на українську землю.Увійшли вороги в одне село і винищили там усіх людей. Лише один парубок та дівчина сховалися в лісі. Але й їх знайшли басурмани. Парубка люті зайди зарізали, а дівчину задушили. Ото з парубочої крові й виріс барвінок у лісі, а губами дівчини полилася чиста вода.
В українських народних піснях барвінок – також символ кохання, вірної і взаємної любові. Ось такі пісенні рядки, повні бадьорості й торжества невтримних почуттів:

Ой стелися, барвіночку,
Не коренем – листом!
Кличе козак дівчиноньку
Не голосом – свистом.
І росте він у садочку, де сліди коханого:
Та ти, хрещатий барвінку,
Ти, хрещатий барвінку.
Та не стелися в погрібку,
Не стелися в погрібку.
Та постелися в садочку,
Постелися в садочку
Та по милому слідочку,
По милому слідочку.
Та де мій милий походив,
Де мій милий походив.
Ой там барвінок уродив,
Там барвінок уродив.
Або ще:
Ой де Грицько коні пас,
Поріс барвінок по пояс.

І як промовистий символ, як оберіг вірного кохання, доглядати за барвінком, пошановувати його належало усамперед дівчині. Це найперший дівочий обов’язок.

Ой в городі не метено,
Барвіночком заплетено.
Піди, дівчино, позамітай
Та барвіночок порозплітай.
Там твій хлопчик з крамом стоїть,
Не з яким крамом – з білим шовком.
Свому-тому запродає,
А своїй дівочці дарма дає.
Він дає – не шкодує,
Вона бере – не дякує.

Із петрівчанської це пісні “Ой в городі крокос порос”. А в народній пісні у запису Климента Квітки з голосу Лесі Українки є ще такі рядки:

А в тому саду чисто метено.
Ще й хрещатим барвіночком дрібно плетено.

В іншій пісні одного парубка кохають двоє: молода дівчина і вдовиця. Обоє ходять до джерела, що біля парубкової хати. Не подобається таке матері. Вона, звісно, хоче, щоб син оженився на дівчині, а не на вдовиці. От парубок і каже вдовиці, щоб вона сюди не ходила, вона не зведе зруба для криниці, не обплете її барвінком, не обмете васильком. Але дівчині юнак каже зовсім інше:

Ой на горі новий дім,
Там рублена криниця,
І холодна водиця.
Та внадилась дівчина ходити,
Молодого Петруся любити.
Обізветься молодий Петрусь:
– Ой ходи, дівчино, по воду,
Моя матінка сеє любить,
І криниченьку зрубить.
І барвіночком обплете,
І василечком обмете.

Про це згадує в книзі “Історичне значення південно-руської пісенної народної творчості” Микола Костомаров. Є ця тема і в коломийках:

Вчора була неділенька, нині понеділок,
Я ходила поливати зелений барвінок.
– Рости, рости, барвіночку, стелися низенько,
А ти, милий,чорнобривий, присунься близенько.
Барвіночку зелененький, стелися ще нижче,
А ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче.

У пісні “Піду я під вербицю по воду” дівчина, коли мати хоче її за старого оддати, каже:

Перекинуся зеленим барвінком
І сяду-впаду в батенька в саду,
А за тебе не піду!

А жених невідступний їй відповідає на те:

Єсть у мене такії ножики,
Що вищикають барвіночки на віночки.
Будеш, будеш моя!

У пісні “Чом ти, барвіночку, не стелешся?” зустрічаємо й такі поетичні зіставлення:

“Чом ти, барвінку, не стелешся?
Чом ти, Миколо, не женешся?”
“Я ще зелений – постелюся;
Я ще молодий – оженюся”.

Як і калина, барвінок – символ дівочості. А її своєрідна емблема – барвінковий вінок.

А одно зіленько барвінок,
То дівчатонькам на вінок.

Його й називають лагідно, милозвучно: вінок барвінковий, вінець-барвінець:

Ходжу, блуджу понад лози,
А в тих лозах барвін-листок
Щипну, вирву, вінець сплету.

У веснянці “Вийди, вийди, Іванку” мати нелюбові вінок дала, і доччине серце з туги розривається, протестує:

Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку!
Зимовали, не співали,
Усе весни дожидали!
Весна, весна, наша весна!
Да що ж ти нам принесла?
Старим бабам по кийочку,
А дівчатам по віночку.
Звила ж я віночок вчора звечора
З зеленого барвінку
Та й повісила на кілочку,
Матуся вийшла та віночок зняла,
Та нелюбові дала.
Коли б же я теє знала, –
Я б його розірвала,
Ніж нелюбові дала.

Вінок із барвінку для дівчини – символ цноти, незайманості, чесного дівування. Про це в коломийках співається:

Ой віночку-барвіночку, шовкова косиця,
Вчора була я дівчина, нині – молодиця.
Ой віночику з барвіночику, золотий віночку,
Уже тебе проміняла я на хустиночку.
Ой я тебе, мій віночку, любила носити,
Через хлопця молодого мушу тя лишити.
Ой віночку зелененький з дрібного барвінку,
Чесно тебе доносила-м, золотенький вінку!
Чесно вінчик доносила-м, на стіл положила,
Та ні собі, ані мамці ганьби не зробила.
Ой чесно я дівочила на білім світочку,
Бо я тебе не втратила, дівочий віночку!

Як осяйна коштовність, оспівується такий віночок у колядці “В місті, місточку, на барвіночку”:

В місті, місточку, на барвіночку,
Ци місяць світить, ци вогонь горить?
Ні вогонь горить, ні місяць світить,
Гречная панна вінком сіяє.
Та в житті, на жаль, і по-іншому буває:
Вийшла дівка рано з хати свій віночок шукати,
А віночка-барвіночка ніде не видати.
Закувала зозуленька в полі на тополі:
“Не найдеш ти свій віночок, дівчино, ніколи!”

Не обходяться без барвінку в нашого народу і весільні урочистості. Із завжди зеленого лискучого листя плетуть гірлянди і вінки, які символізують вірність подружню, постійність почуттів, міцність шлюбу. “Нехай Марусі вільце в’ють з хрещатого барвінку, з запашного васильку, з червоної калини”. І в Івана Нечуя-Левицького: “Поставили на столі соснове гільце, обквітчане калиною та барвінком, поклали шишки та коровай”.
Коли вбирають молоду, плетуть вінок і співають:

У василечку запашнім,
У барвіночку зеленім
Дівка Наталка вінок в’є.
А коли коровай ділять, іншої співають:
Стелись, барвін з тонкого тису,
Розбирайся, короваю,
Із зеленого маю,
Із рути, із барвінку
На тисову тарілку.

БАРВІНОК
Легенда

Жили колись давно чоловік із жоною у любові та злагоді. А найбільшою втіхою для них був їх маленький синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він видним парубком. А що був одинаком у заможної родини, то багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього.Сохло серце і в одної дівчини, що мала за маму відьму. Хто його знає, як би воно було при тім, якби дівчина полюбилася парубкові? А сталося інакше. Посватався Бар до іншої,що називалася Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
І от прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення й чекали тої хвилі, щоб піти до святої церкви до шлюбу. Аж тут де не взялися та ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття й окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах в усіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...
А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

Про рослину цю і в купальських піснях: “Де Купало ночувало? Ночувало в барвіночку”. І в народній ігровій пісні “Жона”:

Ой піду я да шукаючи, да гукаючи
По свою жону, по свою жону,
Що в садочку з барвіночку
Вінки в’є, вінки в’є.

Хрещатий барвінок прикрашав і обжинковий вінок на веселому святі, що його здавна влаштовували після завершення жнив. Про це й співалося. Одна з пісень – “Кругом, женчики, кругом”:

Кінець нивонці, кінець.
Будем плести вінець.
То з жита, то з барвінку –
На хорошую дівку.

Зустрічається барвінок і в колисанках:

Ой ти, коте, коточок!
Не ходи рано в садочок,
Не полохай дівочок,
Нехай зов’ють віночок.
Із рутоньки, із м’ятоньки,
З хрещатого барвіночку,
З запашного василечку.

Як тут не згадати і таких чудових пісень, як “Стелися, барвінку, низенько”, “Ой і не стелися, хрещатий барвінку, та й по крутій горі”. А в одній рекрутській пісні “Ой зірву я три листочки” козак оповідає про свою гірку недолю – необхідність служити в війську:

Ой зірву я три листочки
З зеленого барвіночку, з зеленого барвіночку.
Один зірву та й заграю:
Щастя-долі я не маю.
Другий зірву та й заграю:
До прийому іти маю...
Третій зірву та заграю:
З москалями жити маю...
Ой як тяжко камінь гризти,
Так тяженько в війську жити.

Барвінок – також і символ краси. Здавна вважалося, що рослина дарує дівчині вроду. Дівчата в Україні колись умивалися напаром із барвінку. “Десь ти мене, мати, в барвінку купала...”
Рослина ця не тільки декоративна, пісенна, а й цілюща. Згадки про її лікарські властивості сягають сивої давнини. Барвінок був відомий античним лікарям Діоскориду та Плінію Старшому.
Відомий барвінок і як приворотне зілля. Він ще і як символ пам’яті.Барвінок висаджують на могилах, з нього плетуть поховальні вінки. Звідси й народні назви рослини – могильник, могильниця.
Багато повір’їв та легенд створено в середньовічні часи, коли ця рослина вважалася загадковою, чаровладною. Існувало, напр., повір’я, що досить чоловікові й жінці з’їсти листок барвінку, як між ними спалахне палке кохання. Казали, що ця рослина оберігає від нечистих сил та чаклування. Барвінок вішали над дверима й вікнами, щоб злі духи не проникали в дім. Вінки з барвінку одягали на злочинців, яких вели на страту, щоб таким чином відігнати нечисту силу.
Як пошановували рослину, свідчить і такий звичай: барвінок ніколи не викидали на смітьник, а тільки у воду, щоб не загинув од спраги. Уявлення про таємничу силу рослини відбилося в народних назвах, напр., у Франції одна з назв барвінку була – фіалка відьом.
Є ще одна легенда про цю дивовижну рослину.

Давно колись жили на світі Добро і Зло. Та й вели вони не на життя, а на смерть велику війну між собою. Б’ються шабельками: мах-мах – і на шпилі гори опинилося Зло, а Доброві шабелька до грудей. Добро – на долину... Зраділо Зло, а Добро гарними нев’янучими квіточками стало: небо Господнє йому сили дає, красою напуває. Тріснуло люте Зло і розтануло...

А кого тими квіточками квітчаємо, того Добром вінчаємо.
Барвінчику-барвінчику, барвінчику-татку,
Доведи мені головочку до свого порядку.
Простелися, синій цвіте, на стежки-дороги,
Та й де ступа мій миленький, перевий йому ноги.

Із барвінчиком дівка в’язала свою долю. “Цю віддати – барвінковий віночок на голову взяти,” – так говорили між людьми. А про ту, що в дівках засиділася, теж є приповідка: “Її барвінчик ще не знайшов.” Про ту, що зганьбилася: “Барвінчик свій потоптала.” Існує така співаночка.

Орав, орав сивий волик та й крутії роги,
Стояв жовнір з красною дівкою та й коло дороги.
Соловейко файно тьохче в зеленій ліщині,
А той жовнір файно тьохче молодій дівчині:
– Гой дівчино-голубчино, буду тя любити,
Чом не хочеш, туркотине, зо мной честь згубити?
Гой у лузі на калині кряче чорний ворон,
Він не може си дивитись на дівочий сором.
Бо у того жовнірика ще й не одна буде,
Він втре вуса, засміється та й тебе забуде.
Усі її товарочки будуть мати вінчик,
А у неї коло хати висохне барвінчик.

Існує ще одна легенда про з’яву на світ Божий цієї квітки.
Барвінчиком став чужинець, якому запала в око наша дівчина. Вився за нею, сох, про маму рідну забув, а як після смерті перед Господом став, то проситься: “Впусти, Господи, туди, де вона, ти ж милосердний”. Впустив. Де вона ступала, там і він слідом. Поклали її під хрест – зацвів на могилі...

Посадіть мені барвіночок на сіренькім гробі,
Буду знати, що ваш жаль за мной на розході.
Посадіть мені барвіночок, буду не всинати,
Нехай знаю, що вам жаль зі мною прощатись.

Барвінчик тулили до сього, що потребувало вічності, краси: народженому до свічки, щоб гарне та довге життя мав, до свічок весільних, щоб їх любов ніколи не зів’яла, до весільного калача, щоб людські серця молодят поважали... Плели з барвінку і на смерть – на вічну пам’ять.
Якщо батьки хотіли, щоб діти їх побралися, то на свято великомучениці Катерини, що тримає в своїх руках дівочу долю, давали ще малим з’їсти по листочкові барвінку із одного стебла. Бабуся розтоплювала цукор, кидала туди потерті листочки барвінку, розливала у формочки, що зображували голубів. “Якби так завжди були в парі, як сьогодні, – приказувала, пригощаючи діток, – якби вам так один коло одного солодко, як із цими голубочками в роті”.
Молодому на весільне сердечко (віночок, що пришпилювався на груди) ішли зривати барвінку через отвір спеченого калачу сестри.
Колись не садили на могилі ніяких квітів, крім барвінку, щоб покійник бачив, що його пам’ятають.

Файний пташку – соловейку, вчини мою волю,
Принеси мені барвінку з широкого полю.
Вирви квітку своїм дзьобом, де дітки ступають,
Бо щось вони свою маму швидко забувають.

Розлючені молодиці могли крикнути в сварці одна одній: “Щоб твій барвінок хати не тримався!” “А твій щоб свиня потолочила!”

Барвінок як оберіг від нещастя малювали над вікнами, дверима, знадвору – щоб сварки в хаті не було. Барвінок вишивали на сорочках, рушниках – на нев’янучу любов.
Ця дивовижна рослина – символ молодості, нев’янучого кохання, пам’яті, вірності, вічності.

Барвінок використовували і в народній медицині. Найперше – для зниження кров’яного тиску, проти гіпертонії. Добре відома доля трави як зміцнювального, в’яжучого, кровотамуючого і кровоочисного засобів. Застосовували барвінок і проти цинги, запалення слизових оболонок. Напар квіток вживали в косметиці, щоб шкіра була оксамитовою, ніжною.Так барвінок ніби передає свою небесну красу земній окрасі – жінці.
Про барвінок писав Тарас Шевченко.

Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив... Поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!

А в іншому місці з циклу “В казематі”:

І твій барвіночок хрещатий
Заріс богилою, ждучи
Тебе, неквітчану.

У відомому “Квітковому весіллі” Леоніда Глібова квітка ось у якій ситуації опиняється:

Не було б таких новинок,
Та хрещатенький барвінок
Усіх здивував.
Він Фіалочку блакитну,
Наче панночку тендітну,
За себе узяв.

Ніжні почуття викликала ця вічнозелена рослина в Олександра Олеся:

Чому я барвінком в гаю не стелюсь,
Де ніжки твої ластівками літають...
Де руки-лілеї назустріч комусь
Квітки лісові простягають?

У Дніпрової Чайки з барвінком асоціюється творча муза:

Барвінком і рожами рясно
Вквітчала я кобзу свою.

Експресивну образність і своєрідне ставлення до рослини в “Барвінку” Івана Драча:

Я пам’ятаю їх, барвінків, навесні.
Цвіли вони, синющі, навісні,
Такі блакитні, буйні, небоокі,
Такі безжальні і такі жорстокі.

Як символ безсмертя барвінок у поезії Степана Будного:

Очей моїх зорі погаснуть
В печалі за світом ясним,
А потім за снігом, за часом
Барвінком зростуть молодим.

Милозвучну назву красивої рослини дали люди деяким поселенням України: Барвінки, Барвінків, Барвінківка, Барвінкове, Барвінок, Барвінщина.

Любов НАУМКО,
викладач українознавства
Путивльського педучилища.
Сумська обл.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.