загрузка...
Головна

оповідання про осінь

оповідання про осінь, опис осені, твір про осінь, осінні дні

Незвичайна осінь

Тиша в осінньому лісі. Червоним полум’ям палають клени. Пожовкли берези. Багряними стали дуби. І тихо-тихо. Лише зрідка подасть свій голос синичка і застукотить дрібненько по стовбурі дерева працьовитий дятел.

Незвичайна осінь. Сонячна. Замріяна. Золота осінь! Небо голубе-голубе. Повітря прозоре, як джерельна вода. Високо в небі пропливають білі павутинки.

Калина. М. Магера

На горбку пишалася своєю осінньою вродою розкішна калина. Од самого вершечка зайнялася вона гарячим полум’ям. Радісно перешіптувались зубчасті листочки від легенького подиху вітру. А з-поміж них визирали важкі коралові кетяги. Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромна зелена постать нічим не приваблювала червонощоку калину, що безжурно жартувала з бабиним літом, ловила його і вкривалася від верху до самісінької землі, наче молода до шлюбу, прозорою білою фатою. Вона розкотисто реготала до зажуреного сонця, до потьмареного неба.

Лише зрідка зиркала на свого сусіда, який горнувся до неї тонкими вітами, ніби хотів заховати її пишну вроду від заздрісного ока. Навіть спробував заступити її, вгамувати той веселий, задьористий сміх. Та калина згорда випросталася, легенько відсунула ясеневі гілки і знову виставила напоказ всьому світові свою красу і принаду.

На ту пору десь взялися дівчата-щебетухи. Як вгледіли горду красуню та як накинулися на неї, то геть пошматували її розкішне плаття, в пучечки поскладали червонії кетяги. Дівчата радісно щебетали, свої голови багряними ягодами квітчали, калина ж ридьма ридала.

Засумував ясен, затужив за понівеченою подругою і почав скапувати на землю зеленими листочками.

Перші сніжинки. О. Копиленко

Хоч місяць цей і зветься листопадом, але дерева вже простягли вгору до сизого неба оголені віти. Тільки дуб, широко розкинувши гілля, не скинув свого вбран­ня. Листя лише пожовкло, потемніло. І здалеку здається, що то стоїть могутній воїн, закований у бронзу. Налетить вітер, задзвенить своїм бронзовим листям мо­гутній дуб, але не схилиться і перед бурею. Так і держатиме він своє чудове вбран­ня до самої весни, коли замінить його молоде, свіже зелене листя.

Іду по парку, ніби ступаю по золотому килиму. Тільки ледь шелестить під ногами, бо вночі трохи приморозило.

Ось тихо, мов малесенький прозорий білий метелик, сіла на рукав перша сніжинка. А ось і друга, третя. Химерні вони на вигляд, ці снігові зірочки. Здається, їх вирізьбив геніальний майстер. Ось затанцювало їх у повітрі більше, посипалися густіше.

Занепокоєно цинькнула вгорі, на дереві, заклопотана синичка. Зима йде. Важко їй, бідоласі, буде, коли впаде багато снігу та вдарить лютий мороз.

Каштани. О. Копиленко

Імлиста ніч. Тьмяно мерехтять ліхтарі. Нічний ту май заплутався в деревах, що сторожують на наших вулицях. Вже з кіпця серпня у нас бувають тумани. Вночі туман стелиться по землі, підіймається вгору і вже коло дев’ятої-десятої години височить, мов сива хмара. Далі розпливається в блакиті і починає при­пікати сонце.

Такий туман лежав на верхів’ях каштанів, і тому здавалось ще тихше. Раптом біля мене — бац!.. Коло самих ніг, об асфальт, мов легкий постріл. До моїх ніг покотився блискучий, полірований каштан. Він вистрибнув зі своєї зеленої шка­ралупи, що розірвалась на кілька рівних частинок. Не пройшов я й десятка мет­рів — знову стріляють каштани об асфальт. Так весь день і всю ніч.

Ну, звичайно, дітям роздолля. Вони трусять каштани і набирають їх повні шапки. Бо каштан — чудова річ. З нього можна робити і солдатів, і танки, і бомби, і пароплави. Але коли стріляють каштани, значить,— прийшла до нас осінь. Хоч ти й не був за містом, але знай, коли стріляють каштани, зна­чить — зозулі полетіли, ластівки величезними табунами посунули вночі на південь. Та й інші птахи занепокоїлись. Польові миші тягнуть під землю зерно. Всі готують запаси на зиму. Час копати картоплю, рубати капусту.

Між десятим і п'ятнадцятим травня каштани стоять у своєму найвеселішому святковому уборі. Вони цвітуть. Значить, настало тепло. А зараз, в середині вересня, каштани ронять свої плоди.

Днями я задивився, як діти трусили на вулиці каштани. Вони зігнали з дерева горобців. Пташки сіли на землю, і тут я побачив дуже втішного го­робця. Він був зовсім білий. Неначе його вимазали білою фарбою. Тільки оче­нята чорні й сірий дзьобик.

Горобець стрибав близько, і я добре до нього придивився. Все пір’я в нього біле, аж прозоре. Такого білого горобця мені ніколи не доводилось бачити. Бу­вають вони трохи білуваті, або самі крила білі чи хвіст. А це ось який красень, бач!

Такі птахи звуться альбіносами. Від латинського слова альбус — білий. Часом можна побачити й білу галку або грака. І так буває. Але таких птахів не люблять свої родичі і б’ють їх. Та й ховатись їм важко від ворогів. Вони частіше стають здобиччю хижаків.

Світлинка. Є. Шморгун

Той осінній день видався неймовірно похмурим. У полі за якусь сотню-другу кроків усе зливалося в сіре непроглядне місиво. Було холодно. Вологе повітря всотало їдкий, дошкульний приморозок. Рук з кишені не вийняти — пальці дерев’яніють.

Про такий день і не згадалося б, якби не ота світлинка. Вона несподівано, ніби перо жар-птиці, заясніла вдалині і владно поманила до себе.

Ішов до неї, а світлинка все більшала й більшала. То сяяла спокійною білиз­ною, то кришталево променилася. Ніби заблукалі сонячні зайчики звідусіль збіглися сюди на переднівок. А то був лужок, на якому росла трава тимофіївка, її забули чи не встигли скосити. І кожна травинка обледеніла, стала кришталево-блискучою. Від того й засвітився весь лужок. Тепер навіть у найпохмуріший день я не втрачаю надії знайти світлинку.

Еще статьи...