Головна християнська етика Льодові брили. Бруно Ферреро

Льодові брили. Бруно Ферреро


Були собі колись дві льодові брили. Вони виросли за час довгої зими у ґроті, який посеред лісу на схилі гори утворили пеньки, каміняччя та кущі.

Лежали брили одна навпроти одної, демонструючи взаємну байдужість. У їх стосунках панував холод. Інколи «добридень» або «добривечір». Не більше. Не вдавалося їм «розтопити кригу». Думали одна про одну: «Могла б зробити бодай один крок назустріч». Проте льодовики не можуть мандрувати. І тому нічого не відбувалося, а кожна із брил щораз більше замикалася у собі.

У ґроті мешкав борсук. Якось він сказав: «Шкода, що ви нікуди не виходите. Прецінь така чудова сонячна днина!»

Брили лише похмуро затріскотіли у відповідь. Вони-бо від народження відали, що сонце для них – найбільша загроза.

Але враз сталося диво, бо одна із брил спитала: «А як виглядає сонце?»

«Воно дивовижне … Воно – життя …» - відповів борсук, трішки зніяковівши.

«Чи можеш зробити шпаринку у склепінні цієї нори? Я хочу побачити сонце …» - попрохала брила.

Борсукові не треба було повторювати двічі. Він зробив дірку у склепінні корінняччя – і до ґроту проник теплий золотистий промінчик.

Минуло кілька місяців. Якось у полудень, коли сонечко розігріло повітря, одна із брил відчула, що трохи розтопилася. З неї побігла прозора цівочка. Брила почувалася якось інакше, вона вже була не така, як раніше. Друга брила зробила таке саме відкриття. День за днем із льодових брил до виходу із ґроту жваво струменіли два потічки. За ґротом вони злилися докупи, утворивши чисте мов сльоза озерце, у якому відбивалося небо.

Льодові брили ще відчували холод, але відкрили, що їм притаманна крихкість, самотність, туга і сумнів. Вони також здали собі справу, що у них подібна будова і … що потребують одна одної.

Прилетіли два щиглики і жайворонок, напитися водички. Над озерцем дзижчали бомки, а білочка з пишним хвостиком викупалася у ньому.

У водній гладіні відбилися дві льодові брили, кожна з яких відкрила, що має серце.

Часом досить одного сонячного промінчика. Одного лагідного слова. Одного вітання. Однієї ласки. Так мало треба, аби зробити щасливим тих, які перебувають поруч із нами. То чому ми цього не зробимо?

з книги "Часом досить промінчика"

http://bible-lessons.in.ua/istorijadushi/print/07.html